Вітіко

– Не перегрiйтесь i здоровi повертайтеся! – вклонилася жiнка.

– Та скоро й повернуся, – кинув вершник. Перейшов струмок по дерев’янiй кладцi, а господарi хатини вернулися додому.

По той бiк струмка вершник пiшов лiсом угору. Небо було синiм-синiм, а в повiтрi лунали калатала корiв i частi крики якогось птаха. Вершник iнколи збочував зi стежки й виходив на лiсовi галявини.

На однiй такiй галявинi, де росла невисока трава й маленькi бiлi квiточки, а скраю височiли старезнi клени, коло них лежала величезна кам’яна брила, майже така завбiльшки, як хата, – здавалося, нiби ii поклали там людськi руки, – а зверху на нiй росла напрочуд висока ялиця.

Вершник став навколiшки перед ялицею й помолився. Пiсля молитви пiдвiвся й пiшов краем галявини далi. Знову пiдiйшов до кленiв, помiж яких теж лежали каменi, але маленькi, iх нiби поклали, щоб сидiти на них. Вершник спробував сiсти, i на всiх каменях можна було бiльш-менш зручно вмоститись. Зрештою пiдвiвшись, щоб iти далi, вiн раптом почув голоси. То був спiв, дзвiнкий i чистий, наче спiв жайворонка. Але голоси були не пташинi, а людськi, дiвочi. Вони спiвали оту пiсню без слiв, у якiй у лiсах та горах серце виражае себе рiзноманiтними змiнами голосу, його спадами та злетами, мiнливiстю i сталiстю. Голосiв було два, вони то звучали в унiсон, то немов переплiталися. Голоси видзвонювали, злiтали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились i радiли. В них звучали насолода i радiсть. Спiв, здавалося, наближався. Нараз з-пiд ялиць вийшли двi постатi й зупинилися на краю тiеi самоi галявини, де стояв вершник, i то недалеко вiд нього. Вони обiймали одна одну за шию, а двi руки в них були вiльнi. То було двое юних дiвчат iз непокритими головами, в кожноi звисали двi коси. На руках у них виднiло бiле полотно рукавiв, а вiд червоних нагрудникiв спадали вниз чорнi спiдницi з численними складками. Одна дiвчина мала на головi густо натиканi дикi червонi троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловiка, дiвчата замовкли. Зупинились i дивилися на нього, а вiн теж стояв i приглядався на них. Потiм став повiльно пiдступати до дiвчат. Дiвчина без троянд одразу зайшла назад у лiс, друга стояла й далi. Вершник пiдступив до неi й запитав:

– Чому ти тут стоiш зi своiми трояндами?

– Стою, бо це мiй рiдний край, – вiдповiла дiвчина. – Ти от запитуеш, а для тебе це теж рiдний край чи ти звiдкись прийшов?

– Я тут зайшлий, – вiдповiв вершник.