Вітіко

– Їх поганяе несамовитiсть iхнiх поривiв, а вони не можуть визначити, що вони здатнi зробити даноi митi. Якщо старий Болемiл доживе до дев’яноста лiт, як вiн бажав своему батьковi, його очi ще, може, побачать, що вiн iм напророчив. Новий князь хотiв затримати тебе коло себе?

– Так, – вiдповiв Вiтiко, – але спершу менi треба зорiентуватися.

– Дитино моя Вiтiко, ти, напевне, ще з’ясуеш, що слушне для тебе, – сказав Любомир. – Зусилля спершу мають стати вiдвертiшi, i тодi багато хто ясно побачить, що йому треба робити.

Князь усюди прагне змiцнитися. Вiн збiльшуе навколо себе число своiх людей, намагаеться укрiпити частини краiни, щоб мати друзiв. Сину Оттона Чорного вiн знову дав Оломоуцьке князiвство, а Владислава, сина князя Собеслава, що ранiше сидiв там, запросив до Праги, щоб мати його перед очима. Князь дав йому багатi маетностi i всюди висувае його наперед. Навеснi зi своею молодою дружиною вiн iздив до нiмецького короля у Вюрцбург.

– Таж нiмецький король Конрад – единоутробний брат Гертруди, дружини Владислава, – мовив Вiтiко.

– Це теж може бути причиною, чому вони поiхали до нього, але вони могли б i союз там укласти, – заперечив Любомир. – Тi, хто був присутнiй у Вишеградi в день виборiв, почасти були за Владислава, а почасти були розпорошенi, але ж вони завжди можуть зiбратися знову. Нехай тепер буде так, як е, слiд почекати, що станеться.

– А ви знаете щось про ясновельможну княгиню Адельгайду? – запитав Вiтiко.

– Дещо знаю, – вiдповiв Любомир. – Вона й досi з дiтьми Собеслава Ульрiхом i Вацлавом живе в Гостi.

– Узимку один посланець казав менi, що вона тодi була там, – додав Вiтiко.

– Вона й досi там, – мовив Любомир, – i далi житиме там i справлятиме жалобу. Вона мае необмежену владу над замком, а князь призначив Бореша ii каштеляном.

– Це добре для неi, – зауважив Вiтiко.

– Авжеж, добре, – пiдтвердив Любомир.

– Але ж у краiнi всюди спокiй, – мовив Вiтiко.

– Тепер спокiй, надто в нас, бо ж ми живемо на вiдшибi. Народ тут живе i не вiдае, що станеться, обробляе поля i любить гру на козi й танцi.

Ми, що поставленi в краiнi як вартовi турботи про народ, не можемо робити чогось iншого, як задовольняти його бажання, давати йому поради й допомогу i сприяти вiрi, завдяки якiй вiн стае моральнiший i щасливiший.

– Чотири днi тому я чув, як люди пiд мiсяцем у лiсi спiвали поганських пiсень, – сказав Вiтiко.

– Вони справляли тризну, – пояснив Любомир, – таке стаеться раз по раз i, мабуть, триватиме ще довго.