Вітіко

– Це Митина, – пояснив провiдник, – а ота бiла кам’яниця, на широкiй покрiвлi якоi ви теж бачите камiнь, – дiм Гульдрика. Ви вже не помилитесь.

– А ти не iдеш зi мною туди? – запитав Вiтiко провiдника.

– Нi, – вiдповiв вiн, – я сьогоднi повинен повернутися додому i тому iду назад. Я погодую свого коня вже в Светлику, та й сам щось поiм зi своiх припасiв.

– Тож дякую тобi i виконуй свое доручення, – мовив Вiтiко й дав провiдниковi винагороду. Той узяв ii, повернув коня i знову подався в лiс.

Вiтiко поiхав вузенькою стежкою, що вiдходила вiд шляху i вела до бiлоi кам’яницi.

Там вiн спiшився, з дому вийшов лiтнiй чоловiк iз пишним сивим волоссям. Пiдiйшов до Вiтiко, придивився до нього й раптом вигукнув:

– Тож на небi таки почули мою молитву i моi очi бачать тут Вiтiко, що вiд нього пiде спасiння!

– Гульдрику, що ти верзеш! – обурився Вiтiко. – Я тiльки прошу пустити мене на нiч.

– Якоб тепер у лiсi, а Регiна доглядае капусту, – проказав старий, – але я допоможу вам.

Обидва чоловiки завели коня до стайнi, де iм довелося перевести корову, щоб кiнь мав окреме стiйло.

Вiтiко, накривши коня, як звичайно, мовив:

– Що ж, веди мене до свiтлицi.

– До свiтлицi, до свiтлицi, – повторив старий, – тодi йди за мною.

Старий повiв Вiтiко до свiтлицi, що була нарiжною кiмнатою з чотирма вiкнами, побiленими стiнами i давнiми буковими меблями. Поряд iз нею була ще кiмнатка з одним вiкном.

– А тепер я ще маю принести вам щось поiсти, – промовив старий.

– Неси, Гульдрику, – кивнув головою Вiтiко.

Старий пiшов i принiс у зеленому глечику молоко, буханець бiлого хлiба, нiж i рогову ложку. Поставив молоко на стiл, поряд поклав хлiб, нiж i ложку. Вiтiко сiв на стiлець перед столом, порiзав скибку хлiба в молоко i iв роговою ложкою. Гульдрик стояв перед ним. Вiн був у дуже грубому свiтло-сiрому суконному вбраннi. Його свита була набагато коротша й ширша, нiж звичайно, i ледве закривала тулуб. Свита була на застiбках. Штани були бахматi, немов унаслiдок вiку старого стали йому завеликi; чоботи були коротшi, нiж звичайно, з грубоi шкiри й пiдбитi на пiдошвах грубими залiзними цвяхами.

А на головi, навiть коли виходив до Вiтiко, Гульдрик не мав нiякоi шапчини.

– Для мене це радiсть, – казав старий, дивлячись Вiтiко в обличчя, – бо тепер наближаеться справдження. Ви не були тут вiд самого дитинства.

– Якось не склалося, – промовив Вiтiко.

– Ви були колись у Фримбурку, – мовив Гульдрик.

– Тодi я мав iхати до Праги, – сказав Вiтiко.