Вітіко

– Я чув про це вiд Флорiана, – розповiдав старий. – Якi ж великi та гарнi ви виросли за п’ять рокiв, вiдколи я вас не бачив.

– Гульдрику, я тебе одразу впiзнав, а от дiм уже не мiг пригадати з часiв свого дитинства.

– Тепер ви тут, i тепер усе буде по-iншому, – запевняв Гульдрик. – Ваша мати ще п’ять рокiв тому, коли я був коло вас, мала б пустити вас зi мною, i в такому разi можна було б почати ще тодi.

– Я лишуся коло тебе, але ненадовго, – мовив Вiтiко.

– Тепер це байдуже, бо ж ви таки заiхали сюди i вiдбувся початок, – радiв Гульдрик.

– Ви можете тепер жити в Планi, як i досi, або пiти ще куди-небудь, це вже нiчого не змiнить, доля вже йде своiм шляхом.

– Тепер нам треба пiти глянути на коня, – сказав Вiтiко, вiдкладаючи ложку.

– Авжеж, – погодився Гульдрик.

Обидва чоловiки зi свiтлицi знову пiшли до стайнi, i Вiтiко став далi доглядати коня. Потiм попросив:

– А тепер покажи менi, що тут е в тебе.

– Що ж, тут е чотири корови, – розповiдав Гульдрик, – там двое телят, а порожне стiйло належить двом бикам, iз якими Якоб поiхав у лiс.

А тепер iдiть зi мною до овець.

Вiтiко i Гульдрик пiшли тепер до кошари, де в одному загонi було дванадцять овець, а в другому – чотири кози i цап. Потiм Гульдрик показав Вiтiко хлiв iз чотирма свиньми i повiв у клуню, де лишилося тiльки трохи торiшнього сiна.

– Кури та iнше птаство на подвiр’i i взагалi всюди, – пояснював Гульдрик. – Пiдвал iз молоком, яйцями та iншими харчами я покажу, коли Регiна повернеться додому.

Ключ у неi. В молочнiй комiрчинi завжди е тiльки невеликий припас. Із дверей клунi ви бачите морiжок коло хати i двi вишнi з дуже смачними ягодами, а отам, понад домом Адама, поле, яке належить нам. Отам, де лежить камiння, росте капуста на полi, а ген там, праворуч, коло кущiв, де ростуть горобини, тягнеться смужка лук, а там, де шлях вiд лiсу йде вниз i виднiе темна пляма, ми цього року посадили овес, пiд пагорбом теж е трохи вiвса. Завтра я поведу вас до всього, а то ще й сьогоднi, та от тiльки тепер немае нiкого коня глядiти.

– Тож лишiмо на завтра, – мовив Вiтiко.

– Завтра теж е багато часу, – погодився Гульдрик.

Обидва чоловiки знову пiшли в житлову частину кам’яницi, i Гульдрик показав Вiтiко кiмнатки, де жили вiн, слуга i служниця. Потiм показав ще комори з припасами.

– Ми щороку посилаемо трохи харчiв iз маетку, – розповiдав старий, – дарма що вiн тепер уже не такий, як був.