Вітіко

Ми посилаемо вашiй матерi в Ландсгут сiмдесят чудових козячих сирiв, кружало коров’ячого сиру i добре борошно.

– Це для неi велика радiсть, – мовив Вiтiко.

– Решту ми посилаемо в Пржиц, – додав Гульдрик.

– Дуже добре, – похвалив Вiтiко.

– Воно е так, як може бути, – пiдсумував Гульдрик, – а тепер починаеться наступне.

Трохи згодом Вiтiко i Гульдрик закiнчили доглядати коня.

У дiм повернувся слуга з дровами i запросив iх на мiсце, не дуже далеке вiд дому. Потiм прийшла стара служниця Регiна i принесла у великiй пiлцi зв’язане капустяне листя, яке додавали коровам до пашi.

Служницю представили Вiтiко, вона привiтала його, вiн теж привiтав ii. Регiна пiшла далi поратись по господарству.

Вiтiко тепер якийсь час походжав сам серед безладно розкиданих осель Митини. Ввечерi Регiна приготувала Вiтiко вечерю з копченоi свинини i капусти, i вiн, коли вся денна праця вже скiнчилася, пiшов спочивати на лiжку в своiй кiмнатi.

Наступного дня, попоравши вранiшню роботу й поснiдавши, слуги вивели Вiтiко надвiр, i Гульдрик показав йому частину лук i ланiв, якi належали до будинку.

Якоб i Регiна йшли позаду, з нагоди приiзду Вiтiко вони влаштували собi вихiдний день. Вiтiко до всього пильно придивлявся i розпитував про все.

Коли всi повернулися до свiтлицi, Гульдрик, сидячи на стiльцi поблизу Вiтiко, тим часом як Регiна, склавши руки на колiнах, сидiла трохи далi, а слуга стоячи дослухався до розмови, сказав:

– Оце той маеток, який ви i ваша мати маете тут у лiсi, вiн дае небагато, але однаково дае щось, як я вже розповiдав вам.

Ваш батько часто бував там, ваша мати також, а одного разу з ними були двi дiвчини, що iхали на винохiдцях. Ми постелили iм гарне лiжко в кiмнатi. Ваш батько iнколи несподiвано приiздив iз Пржица i лягав у соломi, або на сiнi, або там, де вiн був. Останнього разу вiн ночував у кiмнатi, тодi ми вбили ведмедя в Нагловському лiсi. А тепер ви тут, як i пророчили вам.

– Для цього не треба нiяких пророцтв, – заперечив Вiтiко.

– Таж можна було подумати, що я коли-небудь приiду, i ще не раз вiдвiдаю цей дiм, як матиму змогу.

– Авжеж, справдi, – мовив Гульдрик. – Тут викорчували лiс, де-не-де збудували поганенькi хати i назвали це мiсце Митиною, обробили латки поля, на яких мало що росте, i тут ще е луки, пасовиська i вирубки, якi належать iншим людям, хоч i нам належить частина, взимку тут довго лежить глибокий снiг, а те, що тут родить, дае поганенькi врожаi.