Вітіко

Потiм прийшли чужоземнi войовники i створили велику державу, прогнавши попереду себе iншi народи, спустошивши землю i знищивши людей. Оскiльки тут усе зруйнували дощенту, то вирiс лiс, наче нiколи й не було по-iншому, i прийшло зимове повiтря i злиденна рослиннiсть. Потiм через якийсь довгий час вiд ваших предкiв, якi на той час жили далеко звiдси, один потомок на ймення Вiтiко разом iз людьми з Рима прийшов сюди, принiс нову вiру й вiдвоював у народу, що тодi загарбав собi землю, Лiсовий край i знову збудував замки i запанував тут, i його нащадки теж панували, бо ж було пророцтво, що завжди якийсь Вiтiко рятуватиме рiд.

Вони збудували мисливську хатку, i там, де стоiть та хатка, щоправда, вже немае давнього пишного замку, але стоiть бодай мисливська хатка. Вони справляли свята i тiшилися насолодами, аж поки знову прийшло лихо, знову все було зруйноване i знову вирiс лiс, який довелося викорчувати, щоб збудувати цей дiм. А тепер ви, Вiтiко, прийшли, як i сказано в пророцтвi: прийде найбагатший пан роду i iстиме молоко та мед на буковому столi там, де стоятимуть золотi i срiбнi столи.

– Дива, – промовив Вiтiко.

– Ви знову прийшли, Вiтiко, – казав далi старий, – рiд вiдродиться, бо ж сказано так, i моi очi ще побачать це.

– Нехай Господь дасть тобi многii лiта, – побажав Вiтiко.

– Життя швидко минае, – мовив Гульдрик, – але я ще потримаю вам стремено, коли ви заiдете десь тут до свого замку.

– Коли заiду, то потримаеш, – кивнув головою Вiтiко.

– І ще побачу ваших численних нащадкiв, – казав далi старий.

– Поки що я сам, – зауважив Вiтiко, – i зачекаймо, що буде далi.

– Буде, буде, – запевняв Гульдрик.

Вiн пiдвiвся i приязно подивився юнаковi в обличчя. Вiтiко у своему шкiряному обладунку сидiв на буковому стiльцi. Стара служниця Регiна опустила руки на колiна, Якоб припинив працювати, i обое дивилися на старого.

Вiтiко пiдвiвся.

– Високий пане, дозвольте провести вас у вашу кiмнату, – запропонував Гульдрик.

– Гульдрику, здоров’я тобi й на добранiч, – побажав Вiтiко.

– Як буде на те ласка Божа, – промовив старий.

Усi вийшли зi свiтлицi й розiйшлися по своiх спальнях.

Вiтiко ще на один день лишився в домi.

Наступного дня вiн попрощався й попросив, щоб слуга пiшов iз ним до Фримбурка, а звiдти повiв його коня вгору вздовж Влтави до заiзду в Дольнi Вiтавiце i чекав його там, бо вiн сам вийде пiшки на гребiнь лiсу святого Хоми, а звiдти пiде до заiзду.