Вітіко

Але Гульдрик заперечив, сказав, що вiн сам повинен вести коня, а слуга мiг би йти поряд iз ним.

Вiтiко погодився й виiхав iз Митини. Старий у своему вбраннi, до якого додав тепер сiру повстяну шапку з короткою синьою голубиною пiр’iною, йшов на кiлька крокiв позаду за конем, а слуга Якоб iшов на кiлька крокiв позаду за старим. У Фримбурку вони по кладцi перейшли Влтаву. На тому боцi Вiтiко спiшився i дав вузду в руки Гульдрика. Старий у супроводi слуги повiв коня вузенькою стежечкою в лiсi вздовж рiчки вгору, а Вiтiко пiшов лiворуч i почав пiднiматися на широку вершину лiсу святого Хоми.

Вiтiко за годину з невеликим дiйшов по дорозi, якою вiн колись спускався вниз iз провiдником Флорiаном, до гребеня гори i дуже скоро знайшов галявину, де стояли стовпи святого апостола Хоми. Там Вiтiко зупинився i дивився вниз на Баварiю, де тепер воювали Леопольд i прихильники Генрiха Гордого. Перед Вiтiко виднiла схiдна частина Баварii, де текли рiчки Дунай, Траун i Енс, й простиралася аж до Альп, де вже починалася Штiрiйська марка.

Потiм глянув на Богемiю, де тепер вiдбулася така важлива змiна володаря. Вiтiко бачив пiд собою синюватий лiс, пронизаний ясною смугою Влтави, потiм глянув у пiвнiчно-схiдному напрямi на Бланско як на останню лiсову вершину на тлi неба, а в пiвнiчно-захiдному напрямi вiн добачив серед темних лiсiв блiдувату ялiвцеву гору, яка височiла коло Плани, а вiд тiеi гори на захiд – синю стiну, яка ховала темне озеро i скелю Трьох Сiдал. Мiсце, де стояв Вiтiко, було найвищим мiсцем у лiсi. Потiм вузенькою стежкою по лiсу святого Хоми вiн пiшов навскiс у пiвнiчно-захiдному напрямi знову вниз до Влтави й дiйшов до мiсця, яке мало назву Дольнi Вiтавiце, саме там був дерев’яний заiзд, про який розповiдав Ровно.

У заiздi Вiтiко побачив Гульдрика, слугу Якоба i свого коня. Подбавши про коня i пообiдавши зi своiми людьми, Вiтiко попрощався з ними, Гульдрик зi слугою пiшов в’ючною стежкою вздовж Влтави до Фримбурка, а звiдти назад до Митини. Вiтiко з заiзду поiхав кладкою через Влтаву, а потiм на пiвнiч повз нову Кутову вирубку, згодом на захiд через Чорне болото, далi через густi лiси й пополуднi добувся до Горньоi Плани.

Слуги Вiтiко по-дружньому прийняли свого господаря, Раймунд занiс гарний арбалет до кiмнати.

Вiтiко скинув шкiряний обладунок, одягнув лiсове вбрання i жив, як i ранiше. Але тепер частiше вправлявся з конем, iздячи клусом та вчвал по нерiвнiй мiсцевостi з чагарниками та iншими перешкодами.