Вітіко

Наприкiнцi вересня до Вiтiко прийшов чоловiк iз костуром мандрiвника i сказав, що вiн прибув iз замку Гости. Вiн належав до замковоi прислуги, але, постарiвши, тужив за своею батькiвщиною, тож Бореш вiдпустив його i вiн покинув замок. Його батькiвщина була в Лiсовому краi, тож Бореш i переказав через нього вiстку Вiтiко.

– Яку вiстку? – запитав Вiтiко.

– Померла княгиня Адельгайда, – вiдповiв чоловiк.

– Померла княгиня Адельгайда! – вигукнув Вiтiко, зiрвавшись на ноги. – Померла княгиня Адельгайда!

– Так, – кивнув головою чоловiк.

– Як це могло статися? – запитав Вiтiко.

– Ми не знаемо, – вiдказав чоловiк. – Ясновельможна княгиня жила в покоi, де помер князь, дбала там про дiтей, спала там, завжди була там, нi на що не хворiла, тiльки сивiшала всякчас, i п’ятнадцятого дня мiсяця вересня померла.

– А що сталося з дiтьми? – запитав Вiтiко.

– Їх повезли до Праги, – вiдповiв чоловiк.

– А ти бачив княгиню останнiм часом? – запитав Вiтiко.

– Я бачив княгиню i тодi, як вона померла, – вiдповiв чоловiк.

– А iй засвiдчили честь у замку, де вона жила?

– Князь дав iй повну владу, – вiдповiв чоловiк, – i ми всi були пiдпорядкованi iй.

– А де ii поховали?

– Їi з почестями повезли у Вишеград до чоловiка.

Вiтiко якийсь час ходив по кiмнатi. Потiм знову сiв за стiл i промовив:

– Отже, вона пiшла за ним, пiшла за ним.

Пiдпер руками голову, а трохи згодом знову глянув на прийшлого чоловiка:

– Ти принiс менi важливу, хоч i сумну, новину, я щиро дякую тобi й прошу тебе погостювати в нас i насолоджуватися тим, що ми маемо, поки воля твоя.

– Я бачив вас у Гостi, – мовив чоловiк, – де ви зробили князю послугу, i охоче прийшов до вас, щоб принести вам звiстку.

– Ти теж живеш у Лiсовому краi? – запитав Вiтiко.

– Я живу в хатах Вiмперка.

– Тепер ти житимеш у своiх родичiв, – мовив Вiтiко.

– Менi забезпечено проживання в двох моiх братiв, – пояснив чоловiк.

– Тож насолоджуйся спокоем, якщо дозволять часи, – побажав Вiтiко.

– У нас завжди спокiйно i тихо.

– Нехай i далi так буде, – побажав Вiтiко. Потiм пiшов надвiр i блукав мiж полями.

Прийшлий чоловiк прожив у кам’яницi два днi. Потiм прийняв подарунок вiд Вiтiко, взяв свiй костур i пiшов далi в мандри. Вiн вирушив на свiтанку й пiшов лiвим боком Ялiвцевоi гори на захiд i прагнув дiйти до своеi мети ще до заходу сонця.

Мало-помалу настала друга зима, яку Вiтiко жив у Планi.