Вітіко

Коли на полях ще лежав снiг, у Горнiй Планi з’явився розкошланий чоловiк i розповiв, що його вигнали з дому i вiн був змушений утiкати. Князь лютуе проти своiх пiдданих, проганяе iх iз дому та двору або вбивае. До Лiсового краю в Горец прибуло ще двое чоловiк i хотiли оселитися там, але потiм подалися далi.

Коли чоловiка почастували стравами i напоями, вiн пiшов по глибокому снiгу через лiс у Баварiю.

А Вiтiко пов’язав на пояс меч, узяв свiй вовняний плащ. наказав слузi Раймундовi йти з ним, сiв на коня i поiхав дорогою на пiвнiч у глиб краiни.

Тiльки-но дiставшись на безлiснi землi, Вiтiко i Раймунд дiзналися, що князь раптом заходився проганяти з краiни розбiйникiв, а тих, хто не змiг утекти, хапае i вiшае на деревах або палях. Воiни збиралися, вдиралися в будинки та фортецi, де боронилися злочинцi, й виконували вироки. Потiм знову поверталися у своi замки, де загалом були розпорошенi.

У краiнi настав великий неспокiй.

Вiтiко зi слугою повернувся до своеi кам’яницi.

Коли настала весна, до кам’яницi якось пiд’iхав чоловiк у гарному каштановому вбраннi з чорною шапкою на головi, на якiй рiвненько стримiла одна бiла пiр’iна; з ним був ще й слуга. Доiхавши до кам’яницi, чоловiк спiшився, лишив коня слузi, зайшов до свiтлицi й сiв за стiл там, куди запросив його сiсти Вiтiко. Чоловiк був молодий, мав русяве волосся й синi очi.

– Я Мiкул, – повiдомив вiн Вiтiко. – Я був на зборах у Вишеградi, куди тебе пустили як слухача.

– Я не пригадую тебе, – мовив Вiтiко, – бо не можу утримати в своiй пам’ятi всiх людей, якi були в тiй залi. Чого ти хочеш?

– Оскiльки ти так твердо дотримувався своеi думки i так мужньо протистояв смертi, якою тобi погрожував Мiлгост, – розповiдав Мiкул, – деякi люди послали мене до тебе. Четвертого дня мiсяця липня вони зберуться в садибi Плака на з’iзд, на якому говоритимуть про те, що дiеться в краiнi, i на якому багато людей ближче познайомляться один з одним.

– Не знаю, чи поiду я на з’iзд, – вiдповiв Вiтiко, – але дякую тобi за цю поiздку до мене. Нехай твiй слуга заведе коней i насолоджуйтесь у домi тим, що тут е.

– Я повинен подякувати тобi за твое запрошення, – мовив Мiкул, – але в нас дуже мало часу i ми повиннi без зупинки iхати далi.

– Тож дiйте, як вважаете за слушне.

Пiсля цих слiв Мiкул пiдвiвся й попрощався. Вiтiко провiв його з дому аж до коней.