Вітіко

– Коли батько-мати запитують, ти повинна вiдповiдати, – мовив вершник. – І коли хто iнший чемно запитуе, теж повинна, i повинна, якщо пообiцяла.

– Тодi я скажу не бiльше, нiж ти менi, – вiдповiла дiвчина. – Я ношу троянди, бо хочу.

– А чому ти хочеш? – не вгавав вершник.

– Коли хочуть, причини не шукають, – вiдказала дiвчина.

– Якщо людина розумна, ii бажання завжди мають причину, – заперечив вершник.

– Неправда, – не погодилась дiвчина, – бо на людину, бувае, щось находить.

– Тож на тебе найшло заквiтчатись трояндами? – запитав вершник.

– Не знаю, – мовила дiвчина, – але коли ти бiльше розповiси про себе, то i я скажу бiльше.

– Багато тут не розкажеш, – зiтхнув вершник. – Я маю матiр, що живе в Баварii, мiй батько помер, i я iду тепер у свiт, щоб почати свое життя.

– Тодi i я тобi щось скажу, – полагiднiшала дiвчина. – Моi батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дiйшли до нього, якби зайшли отут у лiс, звiдки я вийшла з подругою, пiшли лiсом угору, аж поки почуемо струмок, потiм повернули до струмка, а далi пiшли вздовж нього вгору, i там нарештi побачимо луки i лани, а серед них будинок.

Коло дому е сад iз сонячного боку, а в саду росте багато квiтiв. А по той бiк вiд дому тягнеться кам’янистий уступ до ялиць i на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю iх там.

– То на тебе найшло сьогоднi нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала, – всмiхнувся вершник.

– Я маю металевий обруч, у який залiзають стеблинки троянд, – пояснила дiвчина, – тож наламала сьогоднi троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.

– Ми ще трохи порозмовляемо, тож ходiмо, – запропонував вершник, – трохи ближче до узлiсся, звiдки, як ти бачила, я вийшов. Там е каменi, на яких можна сидiти. Тож ми б сiли на них i порозмовляли.

– Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою, – вiдповiла дiвчина, – але пiду туди i посиджу трохи з тобою. Я знаю тi каменi, я сама звелiла обтесати iх як сидiння. Влiтку до полудня там дуже гаряче, та пополуднi вже е затiнок.

А восени й до полудня там мило i затишно.

Обое пiшли на узлiсся, звiдки вершник вийшов до дiвчини. Невдовзi пiдiйшли до каменiв, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидiти. Вершник зупинився й наполiг, щоб дiвчина сiла перша. Вона сiла на гладенький камiнь. Вершник сiв по лiву руку вiд неi на трохи нижчий камiнь, тож тепер його обличчя було майже на одному рiвнi з ii. Меча вiн поклав лiворуч вiд себе на плаский камiнь.