Вітіко

Обое мовчали.

– Таж кажи що-небудь, – трохи згодом заохотив вершник.

– Таж кажи ти що-небудь, – мовила дiвчина. – Ти казав, нiби хочеш порозмовляти зi мною.

– Я вже й не знаю, що я хотiв сказати, – знiтився вершник.

– Що ж, я теж не знаю.

Минуло трохи часу, i нарештi озвався вершник:

– А ти правду казала, що до полудня тут затишно пiд сонечком.

Дiвчина мовчала, а трохи згодом мовила:

– А ти нiколи не знiмаеш з голови цей огидний шолом?

– Та нi, одягаю тiльки тодi, як е потреба, – вiдповiв вершник.

З цими словами вiн легенько, почавши спереду, зняв шолом, i на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом вiн поклав на траву.

– Ох, яке у вас гарне волосся! – вихопилось у дiвчини.

– А якi в тебе щiчки червонi! – в захватi мовив вершник.

– А якi синi вашi очi!

– А якi твоi очi карi й великi!

– І як приязно ви говорите! – дивувалася дiвчина.

– І яка ти мила! – вiддячував вершник.

– Скажiть, як вам удаеться запхати таке пишне волосся в цей шкiряний шолом? – поцiкавилась дiвчина.

– Я роблю це так, – пояснив вершник. – Беру волосся, тримаю його однiею рукою, а другою одягаю зверху шолом.

Сказавши, вiн узяв шолом, схопив лiвою рукою волосся, пiдняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.

– Гарно, – похвалила дiвчина.

– Тепер волосся накрите, – вiдзначив вершник.

– Гаразд, а тепер знову знiмiть шолом, – попросила дiвчина.

Вершник знову зняв шолом i поклав на те саме мiсце, волосся знову спало на шию.

– Якщо ви хочете йти на вiйну, – казала далi дiвчина, – як ви зможете лякати ворогiв, якщо у вас такий приязний погляд?

– А хто тобi сказав, що я йду на вiйну? – здивувався вершник.

– Я знаю, – вiдповiла дiвчина.

– Що ж, у моiй долi можуть бути i вiйни, – погодився вершник.

– Вiйна – це честь, – додала дiвчина.

– Вiйна дае честь тiльки тодi, коли це не грабунок i не насильство, – поправив вершник. – І ще бiльшу честь, коли захищаеш вiд ворогiв батька, матiр, брата, сестру, сусiда й народ i треба битись на смерть i життя.

– Ви забули ще одне, що треба захищати.

– Що? – здивувався вершник.

– Свою дружину, – всмiхнулася дiвчина.

– Я не маю дружини i тому не подумав про це, – виправдався вершник, – але, якщо захищаеш увесь народ, то захищаеш i свою дружину.

– Нi, дружину треба захищати насамперед, – поправила дiвчина.

– Що ж, тодi ii захищають насамперед, – не сперечався вершник.