Вітіко

Через нього був перекинутий грубий стовбур. Вольф перебiг на той бiк i озирнувся на Вiтiко. Той переходив по стовбуру.

– Ох, та ви вмiете! – вигукнув Вольф. – Тодi все буде добре. Дивiться, цей струмок тече вниз. Але внизу, майже коло Мiхеля, вiн упираеться в поперечну стiну i змушений зупинитися та утворити великий став, аж поки переповзае ту стiну i по той бiк вiд неi збiгае в долину. Я плавав у тому ставку. Одного разу я навiть Дунай перепливав туди i назад. Ставок може коли-небудь зникнути. Вода проточить дiру в глинистiй стiнi й через луку потече на Мiхель.

Коли-небудь про нього нiхто вже й не знатиме.

Хлопцi йшли тепер знову лiсом на пiвнiчний захiд пiд розлогими буками, а потiм пiд високими ялицями. Перебуваючи в дорозi вже години пiвтори, вони по вкритому лiсом гiрському хребту дiйшли до скелi Трьох Сiдал, що вiд лiсовоi трави здiймалася вище вiд верхiвок дерев. Вiтiко полiз по драбинi, Вольф – за ним. Угорi був вiдкритий майданчик i три високi виступи, поверх яких можна було визирати. Вiтiко глянув у бiк Баварii.

Коло своiх нiг вiн побачив великi лiси, потiм побачив рiчки Інн, Ізар i Дунай, а на обрii Альпи. Потiм розвернувся i глянув на пiвнiчний схiд, на темнi вершини близьких лiсiв, якi здiймалися там.

Трохи згодом озвався Вольф:

– Якщо ви завжди дивитесь у бiк Богемii, то було б краще, якби ми пiшли на Унчин, або Гогенштайн по-нашому, або навiть на Блекенштайн, звiдки можна побачити набагато бiльшi простори тiеi краiни. Блекенштайн вищий за оцi скелi, i з нього можна побачити якнайбiльшу частину Богемii.

Вiтiко ще якийсь час дивився в той бiк, а потiм проказав:

– Ходiмо на Унчин.

Хлопцi спустилися зi скелi i пройшли невелику вiдстань на пiвнiч. Там стояла десь така сама скеля, ото й був Унчин. Хлопцi пiднялися десь такою самою дерев’яною драбиною нагору. Вiтiко побачив перед собою вищi та дальшi гори Богемii, нiж зi скелi Трьох Сiдал, побачив i новi лiсистi схили, але далi в глиб краiни вже нiчого не бачив.

– Ходiмо на Блекенштайн, – промовив вiн.

Хлопцi спустилися i пiшли в схiдному напрямi. Йшли крiзь низькорослi ялицi, через корiння, болота, камiння i кущi жерепу. Години за двi дiйшли до височини й вибрались на неi. Зупинились на гребенi, й Вольф сказав:

– Ми на Блекенштайнi.

Звiдти Вiтiко i Вольф бачили широкi й далекi простори на схiд i на пiвнiч, але там були тiльки лiси. В багатьох мiсцях виднiла рiчка Влтава, тьмяно полискуючи в сяевi небес. Вiтiко зацiпенiв i прикипiв очима до Влтави.