Вітіко

На цi слова озвався кучерявий хлопець:

– Гаразд, пане!

Коли вщух гамiр, спричинений вiдходом слуг i служниць, а господар iз родиною i його гiсть якусь мить ще стояли, кучерявий хлопець, що був вiдходив, повернувся i сказав, що вiн уже споряджений. Тепер вiн накинув сiренький плащ на буре вбрання, в якому сидiв за столом, мав арбалет i сагайдак зi стрiлами й подав Вiтiко ратище. Вiтiко взяв його й мовив:

– Дякую за обiд, дякую за турботу про мою подорож i я приймаю вашу пропозицiю.

– Ідiть iз Богом i швидко повертайтесь до мого дому, – побажав Генрiх.

– Вольфе, поводься добре, – промовила Генрiхова дружина.

– Ви не пошкодуете, – запевнила Берта Вiтiко, – вiн знае лiс i всi шляхи в ньому.

– Скоро пора виходити, – нагадав Вольф.

Усi вийшли в дверi передпокою, а потiм крiзь залiзнi дверi на пiщаний майданчик. Там попрощалися, i хлопцi пiшли своею дорогою. Вiд дому вони пiшли на пiвнiч.

За домом стелилися лани. Хлопцi проминули iх, i кучерявий невдовзi пiдiйшов до Вiтiко й мовив:

– Я радо йду з вами.

– Ти радо йдеш зi мною? – здивувався Вiтiко.

– Так, – вiдповiв Вольф, – бо ви маете такого гарного коня i добрi.

– Ти вже розповiдав менi, як ти собi коли-небудь здобудеш коня, – мовив Вiтiко.

– Так, якби ж тiльки була вiйна! – вiдповiв Вольф.

– Вiйна майже завжди е, – зауважив Вiтiко.

– Я вчора шинкаревi в Гауценбергу зробив одне добре дiло i, якби ж я лише здогадався, що ви iдете до нашого пана, я б пiшов iз вами й показав би дорогу.

Але вашого коня немае в нашiй стайнi, – мовив Вольф.

– Я не iхав до твого пана, – пояснив Вiтiко, – а мiй кiнь стоiть на Мiхелi у вугляра.

– У вугляра погане мiсце для вашого коня, – заявив Вольф. – У нашого пана я виконую всi доручення посланця i тому знаю багато людей та iхнiх коней, але жоден кiнь не мае такого поганого мiсця, як ваш.

– Я задоволений мiсцем, де стоiть мiй кiнь, i сам став на постiй у вугляра, – мовив Вiтiко.

– Бо ви такi добрi? – дивувався Вольф.

Хлопцi дiйшли до краю лiсу, де росли ялицi, й повернули на захiд.

Знову проминали багато кам’яних брил, що так безладно лежали на землi, немов iх поклали людськi руки. На однiй з тих величезних брил стояла хатинка, яка супроти неi видавалася крихiтною.

– Тут живе Труда, подружка нашоi панни, – пояснив Вольф. – Їi батько дуже бiдний чоловiк.

Хлопцi проминули хатинку, потiм зайшли в лiс i йшли далi лiсом.

Помiж камiння i скель клекотiв, збiгаючи вниз, струмок.