Вітіко

– Треба ще якийсь час посидiти тихо, – наполягла жiнка.

Хлопчик, що виходив, повернувся в супроводi озброеного чоловiка.

– Бореше, – сказала жiнка, – князь вiдправляе цього вершника посланцем. Вiн мае вибрати собi коня i отримати все потрiбне.

– Я пiдготую все якнайшвидше, – запевнив Бореш.

– Де Владислав? – запитала жiнка.

– Поiхав у лiс i невдовзi повернеться, – вiдповiв Вацлав.

– Скажеш, коли вiн повернеться, – попросила жiнка. – Бувайте здоровi, велебний отче, а тобi, Вiтiко, щасливоi дороги.

Жiнка знову пiшла до кiмнати хворого. Священик, що був пiдвiвся, знову сiв, а Вiтiко i Бореш пiшли до iншоi кiмнати. Там товклося багато людей: слуг, священикiв та iнших. Чоловiки перетнули кiмнату, вийшли в передпокiй, спустилися сходами вниз i пiшли до стайнi.

Минула година, Вiтiко вiдчинили браму, i вiн поiхав на чорному князiвському конi по заснiженiй стежцi на захiд. Вiтiко обмотав собi ноги в стременах у грубi тканини, прикрив хутром шкiряний обладунок, накрив шолом шматком ведмежоi шкури, руки теж замотав у хутро.

В правiй руцi вiн тримав коротенький дротик, а на поясi в нього висiв меч. Вiн iхав так прудко, що вранцi четвертого дня доiхав до Праги.

Пошукав заiзду, завiв коня в стайню, почистив одяг i з’iв щось на снiданок. Потiм пiшов до дому епископа. Постукав молоточком у дверi. Воротар вiдчинив, повiв Вiтiко до сходiв, а потiм сходами до передпокою, де передав його чоловiковi в сутанi. Той запитав, чого хоче гiсть. Вiтiко вiдповiв, що вiн князiв посланець i назвав свое iм’я.

Потiм його завели в теплу кiмнату, де пiд балдахiном стояв великий хрест Спасителя. Дверi коло хреста, сказав чоловiк, ведуть до епископа, проте Вiтiко мае зачекати, бо епископ саме розмовляе з одним високим паном.

Вiтiко став коло вiкна й чекав. Чоловiк сiв на лаву.

Згодом дверi коло хреста вiдчинилися, i вийшло двое чоловiкiв. Обидва були у фiалково-синiх сутанах. Один мав високе чоло й темнi очi, а каштанова борода спускалася йому на сутану.

Другий мав синi очi й сиву бороду. В кожного висiв на грудях золотий хрест.

Виходячи, чоловiк iз каштановою бородою сказав другому:

– Навчiться пiзнавати його.

– Я знаю його, знаю, – запевнив чоловiк iз сивою бородою.

Потiм обидва мовчки пройшлися по кiмнатi до вхiдних дверей. Там вони попрощалися, чоловiк iз каштановою бородою вийшов, а з сивою бородою повернувся в кiмнату, з якоi обидва були виходили. Тепер у ту кiмнату подався й проводир Вiтiко.