Вітіко

Крiм того, може статися, що князь не тiльки тодi, якби мiг бути присутнiй тут, побачив би, як сказав превелебний епископ Здик, учинене тут добро, а й тодi, коли йому розкажуть про нього, погодився б iз ним, незважаючи на пелену хвороби, i тодi все залагодилося б i скiнчилося добром. Тож я й кажу, наскiльки мiй розум дае менi змогу бачити, що не тiльки великодушнiсть наших зборiв, як уже розповiв передi мною превелебний епископ, а й розум вимагае, щоб ми допустили цього юнака, який стоiть перед нами, i вiн слухав перебiг наших обговорень.

Скiнчивши промову, священик Даниiл знову пiшов на свое мiсце. Аж тут вигукнув молодий Мiлгост:

– Високий статус нашого з’iзду не повинен зазнати шкоди вiд розуму i не повинен боятися ворожостi. Буде ворожiсть чи нi, байдуже: тiльки сила i влада наших зборiв повиннi стояти над усiм, що е.

Єпископ Здик щосили вдарив по дзвону й крикнув:

– Ти вже висловив свою думку з цього питання, тепер не твоя черга промовляти, тож я попереджаю тебе, Мiлгосте, щоб ти не порушував порядку зборiв!

– До порядку, до порядку! – загукали численнi голоси.

Молодик сiв, а епископ Здик знову пiшов на свое мiсце.

Потiм пiдвiвся похилий лiтами чоловiк у темному вбраннi, що сидiв у другому ряду:

– Я Любомир i записаний у черзi на слово пiсля велебного священика Даниiла. Пiсля всього сказаного я мав би зректися свого слова, натомiсть стверджую тепер, що людянiсть – адже ми зiбралися тут, щоб уберегти вiд лиха наш бiдолашний край – вимагае вiд нас уникати за цих непевних часiв сварок i розбрату.

Пiсля цих слiв Любомир знову сiв, i тепер заговорив, пiдвiвшись, чоловiк середнiх лiт у зеленому вбраннi з чорною пiр’iною на шапцi:

– Мене звуть Юрик, i я кажу, що нашi збори такi високi, що можуть ухвалювати своi постанови на очах усього свiту.

Пiсля Юрика пiдвiвся i сказав свое слово лiтнiй чоловiк у бурому вбраннi, з сивим волоссям i зеленою пiр’iною на чорнiй шапцi:

– Я Вшебор i я кажу: наш обов’язок полягае передусiм у повазi до тяжких страждань нашого князя, бо ми й досi його пiдданi.