Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Ізабелла задивилась на неi iз заздрiстю: на даму, колiр ii сукнi, вже неможливий i недоступний для неi як удовицi, на рудоволосого невгамовного шевалье, що цiлував iй руки, притягаючи до себе все дужче, геть не дбаючи про те, що вiн стоiть на колiнах у свiтло-голубих шозах на молодiй веснянiй травi… «Менi п’ятнадцять рокiв, мiй чоловiк помер… Я втратила того, кого кохатиму завжди… Я нiкому не потрiбна… Невже я мушу решту життя провести в монастирi, не знаючи анi кохання, анi упадання, анi тих поцiлункiв на руках? У чорнiй сукнi? А коли менi суджено прожити ще п’ятдесят рокiв? Отак?» – подумала Ізабелла, вiдчуваючи в тiлi напружений спротив кожнiй своiй думцi.

Вона рiзко, впевнено розвернулася й пiшла назад до покоiв придворних дам королеви.

Ізабелла не чула анi музики, анi спiву, кров стукала в скронях, перед очима блимало, серце калаталося, як божевiльна пташка у маленькiй клiтцi. Того вечора був маскарад, усiм дамам королеви пошили однаковi сукнi з темно-рожевого оксамиту та маски з бiлим пiр’ям.

Якщо не вдивлятись, то важко було вiдрiзнити фрейлiн одну вiд одноi. Проте Рауль, наче мисливський сокiл, вгадав безпомилково. Вiн нiколи не мiг би пояснити, як – вiн просто знав… Ледь заграли музики, вiн пiдiйшов до Ізабелли та вклонився, подаючи руку. Вона упiзнала б його за самим доторком руки – теплоi, трохи обвiтреноi та впевненоi. І, звiсно, не помилилася, побачивши його круглi свiтло-блакитнi очi в розрiзах маски з синього оксамиту.

– Тепер ви не зможете менi вiдмовити, мадам, – iз посмiшкою сказав Вандом та жартома додав: – Коли ви в масцi i я у масцi – ми просто чоловiк та жiнка.

Жодних умовностей…

– Монсеньйоре… – майже щасливо посмiхнулась Ізабелла, схиляючись у реверансi.

Вона не помiчала анi поглядiв зацiкавлених придворних, анi подиву уважноi королеви Йоланди, що прекрасно розумiла, хто саме з ii дам пiд тою маскою з бiлим пiр’ям, анi спантеличеного виразу обличчя недалекоi дофiни Марi, що недбало хрумала смаженi горiшки в солодкiй помадцi.

Рауль вiв Ізабеллу у танку першою парою. Здаеться, вона недостатньо елегантно схилилася та занадто поквапилася пiдвестися, аби швидше покласти свою раптово тремтливу руку на його розкриту долоню. Це танок, а вона геть не чуе музики. Вона взагалi нiчого не чуе. Тi придворнi, що не танцювали, а стояли пiд стiнами бенкетноi зали, лише шепотiли щось своiми отруйними язиками. Королева щось проказала на вухо мадам де Гокур, котра схилилась до ii величностi.