Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Хiба це схоже на тi жахи, що iй обiцяла стара мадам де Гокур?

– Мадам, як я хотiв цього… Як марив вами… Моя мила… Моя солодка…

Рухи його стають сильнiшими, уривчастими, подих важким, як у людини, що довго бiгла, Ізабеллi майже боляче вiд його поштовхiв.

– Кому ви належите, мадам? – глухо запитав Вандом, стискаючи ii сiдницi.

Очi його аж потемнiли, вуста бiля ii вуха, так наче хочуть вкусити.

– Вам… Тiльки вам, монсеньйоре… Назавжди… – самими вустами ледь прошепотiла Ізабелла йому на вухо та квапливо поцiлувала у спiтнiлу скроню, тамуючи стогiн.

Задоволений ii вiдповiдю, вiн напружено посмiхнувся, примружив очi, проте розчервонiле обличчя не втратило своеi важкостi. Вуста та пiдборiддя ледь помiтно тремтiли, як вiд лихоманки. Вiн дужче стис ii сiдницi, мiцнiше припинаючи до стiни. Та коли Ізабеллi здалося, що зараз iй вже несила терпiти, бо iй i боляче, i солодко водночас, Рауль кiлька разiв здригнувся й протяжливо застогнав, сховавши обличчя на ii плечi.

Ще деякий час вони сiдили пiд стiною, Рауль – просто на землi, Ізабелла у нього на колiнах, щiльно притулившись та сховавши обличчя мiж його шиею та плечем. Вiтер засипав iх яблуневим цвiтом, Ізабеллi хотiлося, аби та мить завмерла мiж ними назажди. Рауль поступово вiдновив подих, його руки мiцно обiйняли Ізабеллу.

– Яке дивне вiдчуття… – прошепотiв Вандом, не розплющуючи очей, – Наче увесь свiт належить тобi… Бо жiнка, яку кохаеш, стала твоею…

Ізабелла досi тремтiла.

Очi його приголомшенi, наче блискавка щойно вдарила за крок вiд нього. Аж раптом вiн помiтив слiди кровi на собi, на ii бiлих, як снiг, стегнах.

– Господи… Мадам… Невже то для вас уперше?

– Нам не було наказано спiльне ложе iз месiром Анрi, – вiдповiла Ізабелла, очi злипалися, вона б iз радiстю заснула просто тут, у його обiймах.

– Я… я мав би бути обережнiшим iз вами… Пробачте… Я так хотiв вас… Мав би подумати… От бовдур…

Вiн обхопив ii обличчя руками, змушуючи подивитись у вiчi:

– Сильно болить?

Вона лише хитнула головою, тримаючи на вустах легку посмiшку, так наче зрештою отримала те, що хотiла. Вiн кинувся квапливо цiлувати ii обличчя. Ізабелла на мить зустрiлась iз його свiтло-блакитними очима, намагаючись упоратись iз дивним знiяковiнням.