Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Невже це iй не сниться? Чоловiк, яким вона марила… Невже це справдi вiн? Невже це справдi мiж ними сталося?

Ізабелла пiдвелася та почала приводити до ладу вбрання, потiм навпомацки, геть без люстерка, вдягнула енен та причепила серпанок. Та коли вона заправила сорочку, затягнула комiр та стрiчку, що стягувала сукню спереду, Рауль вiдчув нестримне бажання зупинити ii, не дозволити повернутися до зали прийомiв. Та перш нiж вiн хоч пiвслова промовив, Ізабелла, пiдхопивши спiдницi, квапливо зникла, лише майнувши голубуватими панчохами.

За деякий час вони вiднайшли в тому заняттi стiльки задоволення, що на ранковiй месi ледь не засинали, стоячи на колiнах над молитовником. Придворне життя дарувало багато нагод для коханцiв: лови, прогулянки, маскаради, танцi, турнiри. Як тут не втратити обачнiсть? Коли весь молодий закоханий двiр ладен забутися в танцях та розвагах. Звичайно, правила забороняють придворнiй дамi королеви приймати чоловiкiв у своiх покоях, та нiхто iй не заборонить увечерi, коли вона вiльна вiд чергувань у ii величностi, мати побачення в замку або в саду чи навiть у мiстi.

Спершу Рауль навiть сам собi дивувався, що не може насититися Ізабеллою. Вiн змалку був при дворi, а тут завжди повно дам, що шукають пригод, кохання чи розваг. Ізабелла нiчого не просила, нiчого не вимагала. Жодних обiцянок, жодних зiзнань у вiчному коханнi, жодних присяг. Рауль кожного разу дивувався ii витримцi: як байдуже вона поводиться на людях, жодного разу не дорiкнула йому за надмiрну люб’язнiсть iз iншими дамами.

Їхне лiжко схоже на поле бою, кожну мить, що iх зводить разом, вони п’ють жадiбно, одним ковтком. «Я – ваш, а ви – моя…» Коли на хвильку заснувши перед свiтанком, вони прокидаються на геть зiм’ятiй постелi, геть без сил, простирадло мокре, укривало десь на пiдлозi, Ізабелла замерзла, та поки до напiвсмертi втомлений Рауль отямиться й спробуе ii зiгрiти, вона якимось дивом навпомацки приводить вбрання до ладу та зникае.

Аби на ранковiй службi в церквi вже бути бездоганно вбраною придворною дамою, iз привiтною посмiшкою та холодним поглядом, що викликае у молодого Вандома лише приголомшливе захоплення та нестримне бажання схопити ii, стиснути руки, вкрасти квапливий цiлунок, аби те тонке бiле обличчя втратило байдужий вираз.