Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Герцог лежав обличчям донизу в калюжi кровi, на потилицi виднiла глибока рана вiд сокири, ще кiлька – на хребтi, поряд – вiдрубана правиця зi стиснутими у кулак посинiлими гачкуватими пальцями… Жодноi випадковостi, кожна з цих ран – смертельна. Кажуть, так само дванадцять рокiв тому на Рю Барбетт вбили герцога Орлеанського: вiдрубали руку, розтрощили голову, щоб не встиг покликати диявола на допомогу. Коло замкнулось. І все розпочнеться знову. Рауль повiльно видихнув повiтря, усвiдомив, що вiд хвилювання не може рухатись.

Колись вiн на власнi очi бачив жахливу розправу над арманьяками в Парижi. Жертвам вирiзали хрести на голiй спинi, напiвживих людей тягнули кiньми, до смертi забиваючи копитами. З палаючих будинкiв мешканцi кидалися з вiкон прямiсiнько на ощиренi списи бургiньйонiв, вагiтним жiнкам розпорювали животи i кидали свиням. Вандом пам’ятав, як тiла замордованих конетабля та канцлера скинули у яму гною без останньоi християнськоi сповiдi. Попри той жорстокий досвiд кривавоi рiзанини, що вiн його встиг пiзнати, юнак раптом вiдчув кислий присмак слини та мiцно притис руку до рота, ледве стримуючи потяг до блювоти.

* * *

– Що ж я маю тепер робити? – запитав дофiн, вiн аж втиснувся у крiсло й мав вигляд не на жарт переляканоi дитини, що очiкуе неминучого покарання.

Ще трiшки – i вiн не витримае й розридаеться. Кутики вуст принца зрадливо затремтiли, як у малого хлоп’яти. Ще цього не вистачало…

Королева Йоланда, майбутня теща, виховувала принца з десяти рокiв.

Вона пiдвелася з крiсла й пiдiйшла до вiкна. Їi тонкi iз голубуватими венами руки не знали спокою й тремтiли вiд хвилювання, бо вона досi не знайшла рiшення. Їi величнiсть нервово сховала руки у довгих лiлово-синiх рукавах верхньоi накидки.

За стiнами герцогського замку Анжера стiною впала злива, за мить загасивши спокiйне вересневе тепло та палахкотiння червоно-золотих осiннiх барв. Коли б королева мала справу iз власним сином та в кабiнетi не було кiлькох радникiв – вона б дала йому добрячого прочухана.

Але ж це дофiн, спадкоемець престолу Францii! Справу зроблено. Тепер марно шукати винних. Нинi слiд передовсiм вигадати якусь причину, пояснення, що розiйдуться усiма европейськими мiстами, щоб жодна душа не змогла звинуватити дофiна у навмисному вбивствi. Адже е ще свiдки. Правда, один з них при смертi, поранений у голову месiром дю Шателем, а другий, дрiбна сошка, писар чи секретар герцога, втiк.