Дама з покритою головою. Femme couverte

Король ще мить вагався й наказав Кларенсу пiдняти ii. За звичаем герольдiв потрiбно було щедро нагородити, але англiйцi були у скрутному становищi, тому король вiддав посланцям свiй золотий ланцюг та двi каблучки, аж тодi дозволив пiти.

– Що скажете? – спитав король, упавши у похiдне крiсло пiд червоно-золотим балдахiном.

– Якби французи не слiдували за нами, можна було б спробувати продертись до Арфлера та зачинитись у мiстi, викликавши тим часом допомогу з Англii… – мовив Бедфорд, щось прораховуючи.

– Якби ж не, мiй обережний брате! – глузливо усмiхнувся Томас Кларенс, показавши хижацький вищир.

Сiро-зеленi очi Бедфорда гнiвно кресонули брата. Мiж братами англiйського короля, такими дружними на полi бою чи в щирiй вiдданостi його величностi, часом спалахували суперечки, а дiтьми вони часто добряче билися, незважаючи на те, хто – сильнiший, хто – слабший, а хто – батькiв спадкоемець. Кларенс, солдат до мозку кiсток, хотiв бою, лише в бою вiн жив на повну, лише так вiн був щасливий.

Бедфорд думав про спiввiдношення сил, про виснаженiсть солдатiв хворобами та голодом, про те, який реальний супротив вони можуть зчинити.

– Я розумiю, що у нас немае iншого виходу, як битися з французами, мiй занадто нерозважливий брате, – сухо та пiдкреслено спокiйно зауважив Бедфорд. – Та я не можу завадити думкам про те, що бiльша частина наших солдатiв змучена дизентерiею… А французiв двадцять п’ять тисяч.

– Битися! Чорт забирай, iх двадцять п’ять тисяч! – скрикнув король, стиснувши кулаки так, що вони побiлiли.

– Огидно усвiдомлювати, що смерть – единий порятунок честi.

Король замислився. Важка тиша в наметi гнiтила, як у камерi смертника.

– Хтось iз нас повинен верхи iхати у Кале, бо якщо усi ми загинемо, Англiю знову роздеруть громадянськi вiйни за королiвський спадок. У мене немае законних дiтей, у вас – теж… Ми мусимо вчинити так, аби англiйська корона залишилась за Ланкастерами.

– Пробачте, брате мiй, – мовив Бедфорд. – Я не залишу вас.

– Тобi е що втрачати, Джоне, – ласкавiше сказав король.

– Я не збезчещу свое iм’я втечею, – впевнено вiдповiв Бедфорд.

– Тодi ви, Томасе…

– Нiзащо! Пробачте, ваше величносте. Коли моi брати на полi бою, то й менi тут мiсце,– сказав Кларенс, i звичайна для нього насмiшкуватiсть кудись зникла.

– Що ж лишаеться…

Погляди братiв упали на Гемфрi Глостера, найменшого брата, який тiльки-но увiйшов до королiвського намету i вклонився королю.