Дама з покритою головою. Femme couverte

Не кожна дiвчина й у п’ятнадцять так добре усвiдомлюе свiй обов’язок, свою долю i свое призначення. Femme couverte. Замiжня жiнка. Вiддана в дружини тому, хто потрiбен родинi як союзник. До цього ii готували з колиски.

Ледь над серпневою зеленню зiйшло сонце, мадам де Белльваль вивела свою вихованку надвiр, де чекали дормези для подорожi дам та бретонськi вершники, якi назавжди вiдвезуть юну сестру герцога з краю, де вона народилася. Надворi стояли ii старшi брати: Шарль, герцог Орлеанський, замислений, iз глибокою складкою на лобi, у незмiннiй жалобi вже вiсiм рокiв, вiдтодi як убили батька, та розряджений, по-паризькому елегантний, завжди усмiхнений Фiлiпп.

Тут усi дiвчата почту – в однакових зелених сукнях, кузини, племiнниця Жанна, дами, усi челядники герцогськоi родини, усi солдати замкового гарнiзону. Але Маргарита не знаходила ту, котру зараз, перед розлукою, хотiла бачити найбiльше.

– А моя сестра? – нарештi спитала вона самими вустами, озирнувшись до виховательки.

Дочекавшися схвального герцогського кивка, мадам де Белльваль поквапилася за зведеною сестрою принцеси, яку замкнула в лiжницi, щоб та своiми сльозами не засмучувала сердешну ще бiльше.

У двiр вибiгла тоненька, як соломинка, дiвчинка у простому домашньому платтi з розпущеним волоссям, заплакана до задухи i вже безголоса. За нею ледве встигла сердита покоiвка та накрила худорлявi плечi плащем. От хто вже не переймаеться етикетом! Маргарита м’яко обiйняла сестру за плечi.

– Чому менi не можна поiхати з тобою, Марго? Чому? – схлипнула мала на вухо Маргаритi.

– Монсеньйор герцог не дозволив… – так само тихо вiдповiла принцеса.

– Тодi забери це, – ледве вимовила мала ще й досi у владi слiз.

Маргарита побачила маленьку срiбну арфу покiйноi герцогинi, своеi матерi.

– Але ж ти не мусиш, це твiй спадок, Ізабо. Я ж знаю, яка вона тобi дорога. І я не така вправна iз арфою, як ти.

– Їi високiсть герцогиня була доброю до мене, я пам’ятатиму це довiку. Я хочу, щоб ти згадувала мене кожного разу, як гратимеш на нiй.

Дiвчата ще мить дивились одна на одну, тримаючись за руки. Вони були у тому вiцi, коли рiк рiзницi ще помiтний у зростi.

– Прощавай, Ізабо. Я б не любила тебе бiльше, навiть якби ти була менi рiдною сестрою… – прошепотiла принцеса самими вустами.

Маргарита не плакала, вона знала, що не мае плакати тут, прилюдно.

А Ізабелла ридма ридала. Зрештою, вона не принцеса, а байстрючка покiйного герцога. Їй дозволено.