Дама з покритою головою. Femme couverte

Навiть якщо ваше зухвальство сягне таких меж, що ви пiднiмете руку на герцога Бретанi, вашого законного сюзерена, навряд дофiн пробачить вам, що ви вб’ете його племiнникiв, дiтей мого брата. Та навiть коли ви вб’ете монсеньйора герцога, усiх його дiтей та мене, згадайте, що наш брат Артюр де Рiшмон у англiйському полонi, i ви над його життям не владнi. І над його спадковими правами ви не владнi: вiн законний син законного шлюбу, мати його – вдова, королева Англii, король Францii – його двоюрiдний дядько.

А за прихильнiсть Бретанi англiйський король негайно його вiдпустить з полону.

Четверо спантеличених недалекоглядних синiв Маргарити озирнулися до своеi матерi. Вона якусь хвилину мовчала, а потiм промовила холодним i дзвiнким, як криця, голосом, що геть не вгадувався за ii немiчною кривобокою плоттю:

– Ми триматимемо клятого Монфора у катiвнi Шантосо доти, доки ваша мила дружинонька не пообiцяе зречення вiд свого iменi й вiд iменi ваших дiтей i не присягне найстрашнiшими пекельними муками, що не сперечатиметься бiльше за владу над Бретанню, а прийме разом iз ними постриг у якомусь глухому монастирi!

– Ви погано знаете герцогиню, – озвався герцог iз неприхованим задоволенням i внутрiшньою впевненiстю.

– Вона не купить мое життя, позбавивши земель власних дiтей.

– Що ж, тодi вiйна. А вiйна нi до кого не знае милосердя – анi до жiнок, анi до невинних дiтей, – криво посмiхнулася Маргарита де Клiссон. – Не хочете вiддати – вiзьмемо самi.

І якщо для цього треба перебити усiх Монфорiв до останнього, ми це зробимо. Присягаюсь!

– І ми присягаемося! – голосно повторили четверо ii синiв.

Стара графиня мовчазно й дуже повiльно зробила знак своiм слугам, i тi виволокли герцога з братом, навiть не пiднявши з колiн, роздираючи у кров шкiру на ногах…

Коли за полоненими замкнули кованi дверi iз маленьким, затягнутим iржавою граткою вiконцем, герцог упав хрестом на вологу пiдлогу й заридав вiд розпачу:

– Я не можу вже! Не можу терпiти це приниження…

Рiшар, що два чи три рази за все життя бачив, щоб його брат плакав, i то були надзвичайнi обставини, вiдказав рiзко, щоб отямити його:

– Угамуйся, Жане.

Ти герцог. Ти не маеш права… А нас витягнуть звiдси…

– Хто витягне, Рiшаре? Ти певен, що взагалi хто-небудь знае, що iз нами сталося? Хiба вони не перебили мiй почет, що лишився з другого берега?

Граф д’Етан розгубився.