Дама з покритою головою. Femme couverte

Маргарита нервово, маленькими швидкими кроками мiряла покiй, перекручуючи каблучки на тонких пальцях, наче хотiла щось запитати, але не наважувалась. Нарештi, ставши обличчям до вiкна, вона тихо звернулась до Прюнеля:

– Чому ж граф вирiшив мене повернути?

– Але ж, ваша високосте… – Фiлiпп знiяковiв. Хiба його вчили розмовляти на такi делiкатнi теми? Із принцесами?

– Я знаю, що я лише полiтичний пiшак. І граф поквапився мене спекатись, як тiльки мiй брат, герцог Орлеанський, потрапив до англiйського полону… Бенон ще гiрший за в’язницю.

Сюди рiдко приходять листи, я й гадки не маю, що коiться за цими стiнами… Але ж мае бути пояснення тому, що за цi п’ять рокiв про мене вперше згадали?

– Мадам, граф кличе вас, бо вiн ваш майбутнiй чоловiк… i мае на це право. Не варто шукати iнших причин.

Вона це прекрасно знала, але боялась цього простого i природного пояснення. Цього року iй виповниться п’ятнадцять – вiк шлюбного ложа. Але вiд самоi думки про Рiшара ii охоплював первiсний страх, який паралiзував думки.

Марно мадам де Белльваль обережними розмовами готувала ii до шлюбу. Хiба ж до того пiдготуешся? Вiд тих тiлесних подробиць Маргариту починало нудити.

Принцеса так i стояла бiля вiкна, блукаючи поглядом брунатною безмежнiстю полiв. Плечi ii беззахисно здригнулися.

– Ваша високосте, на Бога, – прошепотiв розгублений Фiлiпп, гадаючи, що вона плаче.

Проте Маргарита не плакала. За цi роки заслання вона забула, як то плакати на людях. Також вона знала, що не повинна була нi про що питати Фiлiппа, чужу iй людину, що вiд народження стоiть значно нижче за феодальними сходами, виказати власну слабкiсть i непевнiсть, необережними словами видати свое ставлення до графа… Але ж надто довго вона тримала у собi глуху злiсть, невимовленi слова, безсилий гнiв, про який нiхто не здогадувався: анi капелан, анi фрейлiни, анi мадам де Белльваль.

Навiть сестрi своiй, Ізабо, вона не смiла написати те, що в неi на серцi, бо очiкувала, що все ii листування перехоплюють та читають за наказом герцога. Але ж вiн… Чому саме Фiлiпп де Прюнель, надто живий привид ii дитинства, зеленоокий джура, чому прислали саме його? І на мить, на коротку мить у його присутностi Маргарита знову вiдчула себе дитиною, що, не стримавшись, необережно й надто щиро видала всi своi почуття.

Миттевiсть минула, наче дотик феi, наче сива казка, й Маргарита iз жахом усвiдомила, що вже не дитина, а хлопець перед нею – не юний паж герцога Орлеанського.