Дама з покритою головою. Femme couverte

Вона раптом вiдчула усю важкiсть цих п’яти рокiв, проведених у бретонськiй глухоманi. Вона вже не та принцеса, яка приiхала з Ла-Ферте, яка зiпсувала вбрання i зачiску за едину радiсть вiльно бiгти прорiзаним вiтрами полем, бо навчилась ховати своi почуття, душити сльози та злегка посмiхатись придворною посмiшкою, щоб нiхто не здогадався, що в неi на серцi.

Вона озирнулась до Фiлiппа, на ii очах не було анi слiду слiз, голос ii став штучно спокiйним:

– Пробачте менi, месье де Прюнель… Я i справдi iнколи почуваюсь бранкою у цьому замку.

– Ваша високосте, хiба ви тут не господиня?

Вона легко, по-придворному посмiхнулась у вiдповiдь i знаком вiдпустила Фiлiппа. І саме ця холодна неприродна посмiшка розбила усе чарiвне повiтряне враження, яким Маргарита захопила його. Попри це, Фiлiпп все одно вiдчував себе пораненим. І не просто пораненим, а наче вiд удару зброя розтрощилась, пошматувавши йому серце уламками.

Маргарита вiдважилася iхати верхи, ця забута дорога до Ренна дивно манила ii та змушувала острожити коня.

Посланцi графа д’Етана поштиво трималися позаду, дормези з дамами та вози з речами повiльно тягнулися за ними. Вона зрiдка запитувала якiсь дрiбницi у месье де Прюнеля, iз таемним задоволенням помiчаючи, як сувора мадам де Белльваль незадоволено й стурбовано хмурить лоба у вiконцi свого дормеза.

У Реннi на неi чекав ii суджений, якого вона геть не знала, обличчя якого давно зникло з пам’ятi, а присяги – iз серця. Маргарита знала, що повинна жити iз ним, що iнакше й бути не може, що вона мае народити йому дiтей, дати спадкоемця, знала, що доля жiнки не може бути iнакшою за ту, яка з ласки брата випала iй.

А femme couverte – це найкраща доля для жiнки, бо тiльки так жiнка захищена. А тому вона гiрко посмiхалася, згадуючи захопливi й вражаючi рядки лицарських романiв чи старовинних ле про смiливих героiв у червоних плащах та посрiблених латах, якi з нудьги поперечитувала разiв зо двадцять. Там усе було iнакше. На те й романи. Життя набагато простiше: у жiнки майже немае вибору.

Маргарита знову пiдганяла коня, щоб на мить вiдiрватись вiд почту, вiд галасливих бретонських сеньйорiв, вiд голосiнь мадам де Белльваль i набридлого реготу дiвчат у дормезi, щоб на хвильку розлетiтись на порожнечу у криках ста вiтрiв i прохолодi зимового повiтря. І раптом вона вiдчула себе такою самотньою, що iй захотiлось завити, дико й голосно, як пораненiй тваринi. Самотнiй i загнанiй, потопленiй страхом, який ковзким холодом стiкав по спинi.