Дама з покритою головою. Femme couverte

Герцогиня вiд нестачi свiжого повiтря та рухiв ще довго лежала кволою, дочки iй не приносили. Маргарита немовлям була надзвичайно тривожною – ночами весь час кричала, нiби з колиски ii переслiдували страхiття. Тi страхiття безжально змiшувались зi спогадами: жiнки у жалобi, страшнi та темнi, як демони, хоч обличчя знайомi, рiднi; кам’янi хрести в обiймах полум’я, божевiльнi чорнi конi, чомусь кров на простирадлах. Маргарита досi не могла сказати, що з нею справдi сталося, а що лише наснилося у тривожностi ночей.

Дiвчина бачила, що ii везуть мало не потай, у дормезi без гербiв, почет та охорона бiльше бретонськi. Вона добре знала, що так не годиться, що наречену повинен супроводжувати кревний родич, свiй почет, що наречений мае виiхати назустрiч зi свого замку, а мiсто зазвичай прикрашають, як на свято. А ще дзвони… Вони сповнюють п’янку легкiсть повiтря чистим, радiсним спiвом… Маргарита знала, що так приiхала у Францiю ii мати, мiланська принцеса. Їi ж везли тихо, майже нiде не зупиняючись, так везуть викрадену наречену, а не онуку короля.

І хоча на ii вустах завмерла легка придворна посмiшка, у поглядi застигла крига, видаючи те, що вона добре розумiе, якi знаки поваги мала б отримувати.

Вона i далi iхала мовчки, нi на що не скаржилася, нiкому не дорiкала, навiть впевнено тримала на вустах легку посмiшку, але усе ii роздратування i гнiв згоряли всерединi, не насмiлюючись i словом вирватись iз ii зiмкнутих вуст. Лише коли в анжуйському абатствi Фонтенвро, де жiноча половина почту заночувала, коли за нею закрили дверi гостьовоi келii, Маргарита кинулася на лiжко, вчепилася зубами у грубу полотняну подушку та розпачливо заридала.

Тi ридання настiльки ii виснажили, що дiвчина миттю заснула, i чи не вперше за кiлька мiсяцiв нiчнi страхiття та жiнка в жалобi полишили ii.

На четверту добу подорожi раптом ударив сильний дощ. Тепер у дормезi було на диво затишно, i Маргарита вишукувала таемне задоволення у тому, що важкi краплi барабанили по сталевих саладах[6 - Шолом, схожий на каску, без забрала.

] бретонцiв. Коли негода починала iм допiкати, бретонцi спiвали своею дивною мовою, а дамi де Белльваль, призвичаенiй до по-французьки вишуканого двору Кохання, бретонськi пiснi здавалися суцiльною лайкою.

– Сердешна моя дiвчинка… Вам доведеться звикати до цiеi варварськоi мови.

Звикати… Звикати… Звикати… Вибивали колеса. Почет тим часом повiльно залишав Турень. Над ним сумно плакав дощ.