Біль і гнів. Книга 1

Плюнула я та й пiшла…

Надвечiр Данилiвна ще раз зiбралася до усуспiльнених корiв:

– Сходжу та подивлюся, чи хоч iсти iм на нiч поклала. Бо й не засну…

Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружинi почекати:

– Ти от краще сядь бiля мене та послухай, що я надумався.

– Що ти надумавсь, старий?

– Надумався, що нам таки не минути колгоспу, – з натугою мовив Васильович. – Рано чи пiзно, а таки доведеться вступати. То краще вже так – одрубати зразу!.. Та воно, може, й справдi лучче буде гуртом… Що попервах отаке – так це в кожного ж так: з незвички iз рук усе валиться… Як, стара, думаеш?

В Данилiвни уже й сльози на брязку:

– А Лиска, старий?

– Кому що! – всмiхнувся Васильович.

 – Не вiзьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рiшатися треба.

– Я що ж… – витирала уже сльози Данилiвна. – Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди i я… Васильковi казав?

– Не казав – куди поспiшати! Це я ще так, тiльки подумав.

Однак того ж вечора повiв iз сином мову.

Йому наче аж неловко було за свiй намiр. Тому й говорив, наче глузував iз себе й дружини: от ми, двое старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?

– Робiть, тату, як знаете, – вiдповiв на те син.

– Отакоi! А ти ж хто у нас – з боку притика?

– Бо я поiду з села… Ось оженюся та й виiду.

– І куди ж це ти зiбрався?

– В Донбас… На шахти…

Не став одмовляти сина. Запитав лише гiрко:

– А як же, сину, хазяйство?

– Якось уже без мене обiйдетесь… Та ще як у колгосп пiдете, скiльки тiеi й роботи буде вдома!

– Що ж, сину, одмовляти не будемо.

Тiльки гляди, щоб не довелося потiм лiктi кусати.

– Якось справлюся, тату… Не пропаду.

Що не пропаде, це точно: син весь у нього. Вже як люди якось там живуть, то Василь серед них останнiй не буде.

Пiсля того як узнав про намiр сина, нiщо вже не стояло на завадi. Написав заяву та й вiднiс Твердохлiбовi: не хочете повертати моiх коней – ставте й мене поряд з ними.

Твердохлiб аж розсердився: якi такi можуть бути жарти, коли мова йде про колгосп?

– Ви, дядьку, якщо вже до нас iти надумалися, то куркульськi плiтки лишiть за порогом!

Однак заявi був радий.

Іншого разу, може, ще й подумав би: приймати Приходька до колгоспу чи нi, тепер же про те, щоб не приймати, не могло бути й мови. Пiсля статтi Сталiна дядьки валонули з колгоспу, мов почманiли. Було сто вiдсоткiв – лишилося сорок од сили. Твердохлiб аж почорнiв, аж iз голосу спав – перевiвся нi на що.