Біль і гнів. Книга 1

Чи в них зроду-вiку корiв у самих не було, чи серця в грудях немае? Вони ж iм нi iстоньки, нi питоньки на нiч не дали!.. Стоять, бiдолашнi, ревуть, аж серце заходиться…

– Ото такi хазяiни – язиками тiльки молоти! – похмуро Васильович.

– А гною – так, iй-бо, по колiна! – розказувала далi дружина. – Ляже яка – по вуха в гною… Та чи в них уже й жалю немае?

– Який там жаль!.. Корови ж не iхнi – розкуркулених! От якби ii корову туди поставили – тричi на нiч навiдувалася б…

– Як покликала я Лиску, то ледь не затовкли – так на людський голос всi кинулись…

– Так вони тобi й оддали?

– Та хто б там оддав, коли нiкого немае!.

Васильович тiльки головою похитав: отакi хазяiни, трясця iхнiй матерi!

І вiдразу ж – ножем гострим у серце: «Це ж i моi коненята там подихають!..»

Схопив був кожуха i шапку натягнув був на голову, та у дверях i став: «Нi, не пiду!.. Самi узяли, хай самi й приводять!»

Данилiвна ж теж не находила мiсця. Щось iй муляло, щось не давало спокою: то до печi пiдiйде, то у вiкно загляне, аж поки Васильович поцiкавився:

– Що це тобi наче шпичку встромили?

Дружина повернула до нього знiяковiле обличчя, посмiхнулася жалiсно:

– Старий, я таки, мабуть, пiду.

– Куди? – здивувався Васильович.

– Та до корiвок… От стоiть менi той рев у душi…

– А без тебе там не обiйдуться?

– Так я ж iм хоч дiечки пообмиваю.

– Про мене, – махнув рукою Васильович, i звеселiла Данилiвна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзi й подалася з двома паруючими вiдрами:

– Я швиденько, старий.

– Про мене… – байдужою луною вiдгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови – конi. Буланий i Гнiдко. Може, й справдi пiти та забрати, поки не згинули у гнояцi? Данилiвна повернулася перед снiданком.

– А ти знаеш, хто у них бiля корiв?

– Хто?

– Федора!

– Федора? Іванова?

– Атож.

– Ну й ну! – аж покрутив головою Васильович. – То ж недаром корови так мiтингують!

– Я ii вже совiстила, совiстила, – переживала нещодавню сварку Данилiвна.

– Найшла кого совiстити! У неi в самоi цицьки у гною…

– А тодi й сказала: «От побий мене Бог, як я тебе перед усiм селом не висрамлю, що й дiти твоi тебе стидатися будуть!..»

– То й що: помогло?

– Та де… Нi стиду, нi сраму!.. «Як тобi, – каже, – куркульськоi худобини жалко, то й лазь коло неi, а мене на дуринку робить не заставиш!» То що будеш казати?..