Біль і гнів. Книга 1

Отакого рисака та не прийняти! А як ще розкажеш, як на бахчi воював, то й тобi одразу командирськi лички нашиють.

Отут синковi й зацiпило: одразу перестав скалити зуби. Скривився, мов кислицю розгриз. «Ото так, синку: знатимеш, як з рiдного тата кепкувати!» І, зовсiм уже розвеселившись, Іван йде дообiдувати, а Микола все ще супиться: батькова ущиплива реплiка таки допекла його до живого.

А все почалося iз того, що якось у село прикотив представник тсоавiахiму. Хоч був iще молодий, та, видать, битий: не став тертись-м’ятись, а рiшуче зайшов до сiльради:

– Ви – голова?

Петро Нешерет за час свого головування надивився усяких: i привiтних, i строгих.

Бiльше строгих, бо на те воно й начальство, щоб страху наганять на пiдлеглих, i на першiй порi одразу ж впадав у тихий мандраж. Хтось навiть чутку пустив: новий голова не встигае сушити пiдштаники. Та чутка – не правда, не кожнiй чутцi можна вiрити, тим бiльше що й сам Нешерет, коли його якось за чаркою обережно запитали про це, образився i полiз з-за столу:

– Я, натурально, мокрим i в колисцi не був! І хто таке вигадуе, той пiдрива мiй овторитет i супроти радянськоi влади!

Твердохлiб тодi Нешерета авторитетно пiдтримав:

– От розшукаемо, хто це воня, подивимось, у кого будуть мокрi пiдштаники!

Так що, мабуть, те все неправда.

Тiльки факт лишаеться фактом: Нешерет спершу таки лякався, та згодом, оговтавшись, розсудив, що не кожного начальства треба боятись. Бо од iншого тiльки й страху, що крику. Тож стрiчав тепер начальство залежно од того, на чому воно приiжджало.

Якщо райвиконкомiвською бричкою чи, не доведи Господи, машиною, тодi не роздумуй: вилiтай щодуху назустрiч. Коли ж припиля пiшака, то не треба й квапитись. Можна й взагалi не вийти з-за столу: показати, що й ми якась шишка на рiвному мiсцi…

Цей же хоч i не прикотив на бричцi, але й не прийшов пiшака: Нешерет у вiкно ще роздивився, як вiн педалi велосипеда накручував. Тому й звiвся назустрiч i, подавши долоню дощечкою, вiдповiв, що голова – оце вiн i що товаришевi треба до нього.

Товариш дiстав iз нагрудноi кишенi книжечку в червонiй оправi, помахав нею в повiтрi:

– Я – представник тсоавiахiму.

Що таке тсоавiахiм, Нешерет – убийте! – не знав. Слово це означало, певно, якусь iз отих установ, якi наче навмисне називалися так, що кат iх i вимовить. Виду, однак, не подав – дипломатично мовив:

– Так ви, натурально, звiдти… То я вас, товаришу, слухаю.