Біль і гнів. Книга 1

Грошi, однак, одразу не дала: пообiцяла розплатитися вдома. І Свiтлична, зваливши важкий мiшок на плечi, пiшла вслiд за мiщаночкою.

– Я тутечки недалечко й живу.

Завiвши Тетяну до хати, молодиця полiзла за божницю, дiстала невелику шкатулку. Виймала грошi, новенькi, мов щойно iз банку, рахувала уголос.

– Оце вам усi до копiечки.

– Новенькi якi, – дивувалася, перераховуючи, Тетяна.

– А я пом’яту й не держатиму в хатi. Як яка заведеться, так одразу й обмiняю… Ви й додому одразу?

– Нi, менi треба ще в магазин…

Молодиця сказала, що й вона пiде разом з Тетяною: iй теж треба дещо купити.

Обiйшли всi крамницi – так нiчого й не купили. Тодi молодиця сказала, що Тетянi треба лишатися на нiч: на ранок обов’язково крам завозять.

Кажуть, боти резиновi й матерiя буде. То ще з вечора чергу треба займати.

Тетяна подумала-подумала та й вирiшила залишитись. Боти iй он як потрiбнi, та й матерii треба набрати. Івасевi на штани. Бо пошила з староi спiдницi – враз дiрки на колiнах.

Збiгала на базар, дiждалась Протасiя. Сказала, щоб iхав, ii не чекав, та щоб передав, що вона повернеться завтра в обiд: якраз встигне на другу змiну. Купила ще хлопцям двi пари вовняних шкарпеток.

Поки Тетяна ходила на базар, мiщаночка зiбрала на стiл. Поставила борщ, поклала бiлу та пишну паляницю, ще й наливку тернову – солодку, аж губи злипаються. Од наливки, од ситоi iжi стала брати дрiмота. З усiх сил трималась Тетяна, щоб не заплющити очi, а молодиця все допитувалась, хто вона, та хто в неi чоловiк, та скiлькох мае дiтей.

– І в мене двое синiв! Один уже в iнститутi, а другий у армii… Живемо, слава Богу, непогано, тiльки б вiйни не було!..

А згодом, вирушаючи в чергу, повчала Тетяну:

– Ви ж мене тримайтесь. А то, чого доброго попадетесь мiлiцii.

– Мiлiцii? – аж зупинилася Тетяна.

– Атож… Спекулянток ганяють… А яка я, скажiть менi, спекулянтка, як за кiлька метрiв матерii всю нiч дрижаки ловлю?.

Тетяна, однак, вже й не рада, що зв’язалася з розбитною оцiею молодицею. Упiймають – страшно й подумати, що тодi буде.

– Та ходiмо ж хутчiй! – квапила ii молодиця. – А то чергу взiваемо!

Пiдiйшли до магазину. Колись в оцiй помпезнiй спорудi з пузатими по фронтону колонами, з товстощокими амурами торгували вiдомi на всю Хоролiвку купцi Онищенки.