Біль і гнів. Книга 1

 – Треба всiм так старатися, як Микита Грицай.

Дiти мовчки дивилися на директора й голову.

Твердохлiб пройшовсь по стернi, де вже було зiбрано, пiдняв один колосок… другий…

– А збирать треба краще… Не лишати й колоска на потраву…

– Дiти, ви чули, що сказав голова? – вже строго директор.

Твердохлiб подумав-подумав, що б iще сказати, врештi спитав:

– Чий клас?

Хоча б мiг i не питати: одразу ж помiтив у гуртi школярiв i свого. Ревниво придивився до торби – майже повна – i вже веселiше:

– То хто у вас учителем?

– Вiдповiдайте, дiти, коли вас запитуе голова! – звернувся до учнiв директор.

І вже тихiше сказав Твердохлiбовi: – Свiтлична, он вона стоiть.

І Свiтличну помiтив одразу Твердохлiб, ще тодi, як пiдходив. Стояла осторонь, не смiючи пiдiйти до начальства – на вчительку мало й схожа. Напнула хустку майже на очi, благенька кофтина на нiй, вилиняла спiдниця, тiльки й того, що не боса. «Свiтлична! – гмикнув про себе Твердохлiб.

 – А давно була Івасютихою?..» Чомусь пригадав, як стояв колись на порозi багацькоi хати: холодний, голодний, ще i в постолах, а вона сидiла, багато вбрана, за весiльним столом з такими напитками- наiдками, що йому i не снилися. «Отак, значиться: ти тепер он хто, а я ось хто!» І Твердохлiб кивнув Свiтличнiй, вiтаючись, кивнув i до картуза руку пiднiс, бо все ж таки учителька, та ще i його сина. І потiм уже, сiдаючи в бричку, самовдоволено думав: «Бач, як воно повернулося: ти он де, а я ось де. А хто все те повернув? Ми, своiми руками!..»

Іще ворухнувся поблажливий жаль до Свiтличноi: жiнка ж бо одинока, без чоловiка, та ще й при двох дiтях, та ще й менший – байстрюк. Воно хоч радянська влада i розкрiпостила жiнку: роди хоч i од негра, та село е село, в села своi закони, якi не так легко зламати. Тож коли помiтили, що учителька ходить вагiтна, було балачок, а ще бiльше осуду. Знайшлися навiть такi, що хотiли писати куди слiд, щоб прибрали iз школи.

Бо ранiше б отакiй – спiдницю на голову та з села. А ця учить наших дiтей.

Але Твердохлiб не став прислухатися до тих балачок. І коли його якось запитав Нешерет: «Так що нам з учительшею робити?» – «З якою?» – «Та з Свiтличною, бо байстря привела», – вiдповiв: «А нам яке дiло до того?.. І зарубайте собi на носi: у радянськоi влади нема байстрюкiв! Ви це старорежимне слово з голови викиньте i каблуком розтопчiть!..