Біль і гнів. Книга 1

А там, де густiшi тiнi, то цигарка жариною зблимне, то долине приглушений смiх: молодь тирлуеться. Цим i ночi мало. Чатуватимуть мiсяць, поки не зайде, а вранцi не добудишся.

– А погляньте, Миколо, чи не ваш ото з якоюсь тин пiдпира?

– Якщо тин, то не мiй. У мене сурйознiший: шукай одразу на сiнi у клунi.

– Весь, значиться, в тата?

– А що, було колись i в нас.

– Да… Закурити з досади, чи що?

Закурюють. Ідуть, гомонять собi стиха, мов бояться наполохати тих, що пасуть свою молодiсть. По травицi шовковiй, з золотою вуздечкою.

Що нi печалi iм зараз, нi воздиханiй.

– І наряди роздавати не треба: кому з якою…

Пора б i прощатися – так нiч така, що i в хату не тягне!

Врештi розходяться. То один одiрветься од гурту, то другий; скажуть стиха: «На добранiч» – та й зникають у себе в дворах. Де в якому вiкна ще свiтяться, а в якому нiч палець наслинила та вогонь i погасила.

У Твердохлiбовому новому будинковi ще свiтилося: переiхали мiсяць тому, то Марiя щовечора допiзна товчеться.

То те придума, то друге. Ось i зараз стрекоче машинкою: фiранки шие на вiкна.

Став Твердохлiб посеред молоденького двору, будинком замилувався. Будинок: удень очей не одвести, а зараз мов iще красивiший. Дах високий, залiзний, в червоне пофарбований, димар бляшаний, оцинкований, аж горить проти мiсяця. Ставнi узорчастi, ганок високий, не те що у хатах сiльських. А всерединi – три кiмнати, i кухня окремо. Маруся просила, щоб пiч, але Твердохлiб на те не пристав: пiч тiльки ледарiв плодить, як що – так i на пiч.

Отож печам не довго лишилося й жити: от зберемося з силами та заходимося перебудовувати села на новiй, соцiалiстичнiй основi – повикидаемо iх к бiсу! На смiтник iсторii.

Замiсть печi поставив плиту з духовкою: вари, печи, що твоя душа забажае. Зовсiм мало мiсця займае й – культура.

Маруся все нiяк не могла до плити звикнути: то переварить, то недоварить. А хлiб заходилася у духовцi пекти – вуглиною узявся.

Нiчого, голубонько, звикнеш! Нове завжди спершу муляе.

Поки обноситься. До колгоспу он довго звикали. А зараз скажи кому: бери землю назад – багато найдеться охочих? Та на все село один, од сили – два, три! Та й то iз тих, що постаршi, ще пам’ятають, як на власному полi орали. А молодшi й слухати не захочуть, iм трактора, машину давай. Або до мiста – на навчання. І так воювати щороку доводиться: не встигне семирiчку закiнчити, а вже йде до сiльради за довiдкою – хоче далi учитись.