Біль і гнів. Книга 1

Маруся не сперечалася, дуже ж бо на той час була в чоловiка закохана, на все його очима дивилася, зате Володьчина мати-покiйниця на все село пробi кричала:

– Людоньки добрi, та мiй же Володька зовсiм розуму збувся: назвав свого первiстка так, що й не вимовиш!

До Володьки грозилася:

– Перехрести, бо й з дому зiйду!

І не подумав:

– Вам, мамо, старе доживати, а йому будувать комунiзм. А туди Петрiв та Йванiв i на порiг не пускатимуть.

Так i лишився хлопець Кiмом.

Рiс той «Інтернацiонал» лобурякою добрим: де яка шкода, там i шукайте Кiма.

А до школи пiшов, то Твердохлiбовi довелося й за пасок узятися: не хотiв учитись. Твердохлiб же i в думцi допустити не мiг, щоб його син пас заднiх.

Зараз Кiм учиться непогано. Чи то подiяв пасок, чи учителька пiдiбрала ключик до дитячоi душi, тiльки добрав нарештi смаку в науцi й з добрих оцiнок не злазить. Одна бiда: на стайню внадився. Як побачить коня, так його й затрусить. Твердохлiб уже й Ганжу просив:

– Ви мого малого, як на конюшнi побачите, женiть у потилицю.

Тiльки Ганжа щось не дуже наказ той виконуе. Іншi дiти давно уже пiсля урокiв додому повернуться, а Кiма нема та й нема.

Врештi появиться. Як зайде у хату, то наче коня завели. І питати не треба, де байдики бив.

– Знов пропадав бiля коней? – мати до нього.

Мовчить, тiльки шморгае носом. Омине матiр, потиличника по дорозi схопивши, книжки на стiлець i так, мов його i не лають:

– Мамо, що iсти?

Проголодався, сердешний! Попiд кiньми лазячи.

– Ось я батьковi скажу, вiн тобi дасть! Вiн тебе одучить з кiньми водитись!

Мовчить, тiльки сопе.

Дочку, яка народилася через три роки пiсля Кiма, Твердохлiб хотiв назвати Тракториною або Індустрiею. Але цього разу вперлася Маруся.

Пiсля довгих суперечок назвали Кларою. В честь Клари Цеткiн.

Дочка – татова мазаниця, так до нього й липне. Як заiде обiдати – кида мерщiй своi ляльки i – до тата. І коли тато приласкае, од надмiрноi втiхи, од повноти почуттiв починае говорити баском.

Спить i Клара – поруч iз Кiмом.

І Твердохлiб, осоловiвши од iжi, теж куня за столом. Отак за столом i заснув би – нема сили й звестися.

– Лягай уже спати. Завтра ж знову удосвiта зiрвешся.

Не заперечував, звiвся. Минув уже той час, коли без Марусi заснути не мiг. Лишень, як мимо проходив, провiв долонею по налитiй спинi дружини, похвалив:

– Та й пишна ж ти стала!.. Головиха!..

Маруся лише плечима здвигнула: йди вже, йди!

Занарядженi ще звечора пiдводи вирушали удосвiта.