Біль і гнів. Книга 1

І не подумав устати, коли Твсрдохлiб пiдiйшов. Дивиться нахабно, ще й усмiхаеться.

– Ану, давай документи, а то ружжо одберу! – скипiв зовсiм Твердохлiб. Тодi той, наймолодший, рушницю на колiна, ще й на Твердохлiба навiв:

– Котись ти знаеш куди?!

– Зачекай! – сивовусий до нього: не хотiв, мабуть, заводити сварку. І до Твердохлiба примирливо: – Ви, товаришу, хто такий будете?

– Не ваше дiло!.. Документи давайте!..

І рукою до кобури – за пiстолетом. Мисливцi й собi за рушницi.

– Ану, сховай свою пукавку, бо в нас теж картеччю заряджено!

Корнiй бачить, що таке дiло, i собi гусятницю пошвидше з плеча.

Одступив тiльки подалi, щоб за одним пострiлом усiх прихопити. Цьому лише кивни – влупить не задумуючись!

Далi – бiльше. Мисливцi уже й на ноги зiрвалися, у Твердохлiба рушницями тичуть. Матюкня, аж дим стоiть!..

– Якиме! – закричав зблiдлий од лютi Твердохлiб. – Гони по мiлiцiю!

Яким, не питаючи, куди по ту мiлiцiю iхати: в район чи, мо’, й далi, розвернув коней та одразу в галоп.

Мисливцi ж, про мiлiцiю почувши, давай пiдбирати все, що на стернi розiклали. Як стали зайцiв до бокiв приторочувати, то знов мало не до бiйки дiйшло: Твердохлiб кожного зайця з боем оддавав. Ухопили мисливцi по зайцю, а на решту й плюнули.

– Скажи спасибi, що дiтей твоiх пожалiли! А то решето iз тебе зробили б!.. Собака ти – не людина!..

– Ідiть, iдiть к такiй матерi! Ще раз поткнетеся – ноги поперебиваемо!

І за мисливцями уже й слiд прохолов, а Твердохлiб все не може заспокоiтись: розполохали зайцiв! Та ще i Якима кудись чорти занесли.

Про мiлiцiю ж так, для страху гукнув, а той дурень всерйоз ii шукати поiхав. І другий стоiть – обперся на гусятницю!

– Будеш тепер зайцiв з усього поля сюди зганяти!

– Та ви не журiться: зайцiв тут, як гною. Самi набiжать.

Почекали ще трохи Якима та й попиляли пiшака у село. Твердохлiб, все ще злий, з пiстолетом при боцi, Корнiй же зайцями трофейними обвiшаний. Люди в селi з-за тинiв виглядали, дивувалися стиха:

– Ти диви, i наш голова зайцiв стрiлять заходився!

Твердохлiб же того вечора подзвонив до Путька на квартиру.

Довго, мов, ще будете збиратися? Зайцi вже аж плачуть за вами, Митрофане Онисимовичу! Путько вiдповiв, щоб чекав у суботу.

Прикотив, як i обiцяв, персональною машиною: райвиконкомiвською чорною «емкою». Сам сидiв поруч iз шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор.