Біль і гнів. Книга 1

А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгнiваний, роз’юшений натовп: «Лови!.. Держи!..» – упiймають – утопчуть у землю! Спасло тiльки те, що вони кричали, а Володька й Нешерет бiгли мовчки.

Два днi i двi ночi переховувалися по яругах та тернах. На лахмiття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисетi, i врештi не витримали: пiшли не в село – у район. Явилися до Путька: робiть тепер iз нами що хочете.

Путька iхня поява нi здивувала, нi вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдугь до нього.

– А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!

– Я туди не вернусь! – буркнув Володька, повний образи i на Путька, i на своiх односельцiв.

– Вернешся – де ти подiнешся! Краще умийтесь та поiжте, отодi й потолкуемо…

З того часу Путько назива Твердохлiба тiльки «синашою». І, представляючи Твердохлiба новому районовому начальствовi, не забував додавати:

– Цей у нас орел! Сам воспитав!

Татусь, туди йому в печiнку!

Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмiнний i незамiнимий голова Королiвського райвиконкому.

Таким i представ на очi народу: Твердохлiба, заступника, бригадирiв i Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, бiлу – Твердлохлiб потиснув ii однiею, решта ж приймали в обидвi та й, погойдавши поштиво, одпускали… Привiтавшись отак iз народом, Путько кивнув набiк головою:

– А оце вам i редактор!

Вiталися i з редактором районноi газети – молодим iще чоловiком.

Твердохлiб зовсiм уже по-панiбратському (обидва ж члени райкому), а заступник i бригадири все так же брали в обидвi, тiльки не так довго гойдали.

– Зайдемо в контору?

Зайшли. Путько одразу ж у Твердохлiбове крiсло – аж затрiщало:

– Aнy показуй, що тут у тебе!

Цiкавився, скiльки зорали на зяб, скiльки посiяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохлiб вiдповiдав, до блокнота навiть не заглядаючи, – знав кожну цифру напам’ять, серед ночi розбуди та запитай – скаже одразу й не зiб’еться – i Путько обертався щоразу до редактора:

– Запиши!

Не забув i про ланкову, про Наталку:

– Як там вона?

– Та нiчого… Вiдвiдуе агрогурток, взяла нове зобов’язання…

– Чув?.

. Запиши!.. Кохту пiд орден пошила?

– За кохтою дiло не стане. Якби тiльки орден дали.

– Дадуть! Можеш не сумнiватися. – І до редактора: – Фотоапарат прихопив?

– Є, у машинi.

– Треба фото зробити. Щоб як вийде указ – одразу в газету.