Біль і гнів. Книга 1

Це ж скiльки в голiв колгоспiв дiтей – усiх пам’ятав! Пам’ять Бог дав чоловiковi – хоч одразу в наркоми!

– Нагодувала та й побiгли гуляти… Та сiдайте до столу! Ви ж, певно, голоднi…

Що голоднi, це точно. Та ще й стiл: чого тiльки на ньому немае! І риба, заливна та варена, i курчата в мисцi глибокiй, i окремо м’ясо з картоплею, i сало в двi долонi завтовшки, i холодець, i пирiжки з начинками всiлякими, – з капустою свiжою й жареною, з квасолею й маком, i сметана, i масло, а захоче хто розбити крашанку, он i крашанки – цiла гора – пташиного молока, здаеться, тiльки й немае.

А посерединi столу пляшки iз наливками рiзними. Маруся сама й готувала. І сулiя, як дзвiниця. Путько на все те добро як глянув, то й руки потер.

– Бачив, як у нас люди живуть? – обернувся до редактора. – Запиши!

Редактор притьмом до блокнота: «заможне колгоспне життя».

Посiдали до столу. Путько – в центрi (де сiв, там i центр, центр обов’язково починався од нього), по праву руку – Твердохлiб, по лiву – редактор, а далi вже решта.

Чоловiки: Нешерет, заступник, комiрник та бригадири – всi, як один, долонями чуби пригладили, а картузи та кашкети поклали собi на колiна. Єдинi двi жiнки – Маруся й комiрничиха – примостилися скраю: iм подавать та приймать, то нiкого щоб не тривожити. Комiрникова, так та й зовсiм не хотiла сiдати до столу, аж поки Твердохлiб не сказав: «Та сiдайте, чого ви!» Тодi лише сiла комiрничиха: краечком хустки губи витерла – запишалася.

«Та кому ти, луб’я старе, потрiбне! – поглядав на неi комiрник.

 – І вона з своiми козами на торг!..»

– То що ж, наллемо по першiй? – звiвся господар. – Як, Митрофане Онисимовичу?

Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в мiру, то чому б i не випити.

– Як ти дивишся на це, редакторе?

Редактор дивився позитивно.

Налили чоловiкам, наповнили чарки й жiнкам.

– Тост давайте!.. Тост!..

Твердохлiб, раз уже звiвся, то йому й починати.

– Пропоную всiм устати й випити за товариша Сталiна! – i аж очi зволожились.

«Похвально, похвально», – закивав до Твердохлiба Митрофан Онисимович. Важко звiвся, вгору чарку пiднiс:

– За нашого дорогого вождя i навчителя!

– Хай йому, натурально, тищу рокiв живеться!

– Чув?.. Запиши!..

Випили стоячи та одразу й сiли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тодi вже й почалася розмова.

– «Короткий курс» усi iзучаете? – пiддiваючи виделкою сало, поцiкавився Путько.