Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Болiсно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла в кювет. Іван дав ще одну чергу, пiдхопив кулемет, побiг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.

В машинi (це був «опель-адмiрал», довгий, наче пенал) було всього двое: убитий шофер i живий-живiсiнький офiцер. Офiцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий i дуже товстий. Вiн i не подумав чинити опiр, настiльки був приголомшений, вилiз iз машини, покiрно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.

«Стережи, щоб не втiк!» – наказав Іван Ашотовi, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка – дiставав чемодан за чемоданом.

«Зови фаетон!» – гукнув вiн до Йвана.

Іван заклав пальцi до рота, пронизливо свиснув.

Поки Пилип пiд’iхав, вони витягли чемодани i тепер зрiзали шкiру, що нею були обтягненi сидiння. Яскраво-червону, з золотим вiзерунком, Ашот не встиг ii як слiд i роздивитися, бо стерiг нiмця. В того вже трусилися догори пiднятi руки, жирне обличчя стiкало потом.

Вiн щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумiв по-нiмецькому, а тут пiдiйшов Іван, крикнув на Ашота: «Ану одiйди!» – став дiставать парабелум.

«Стой, не стрiляй!» – перехопив його Жора. – В нього ж рижйо! – І показав на пальцi, внизанi золотими перснями. Одтягнув нiмцевi губи, наче коневi, вигукнув ще веселiше: – І тут рижйо! Повно риж’я! Давай у фаетон!» – І поволiк зовсiм уже обмерлого нiмця до фаетона.

Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги – з другого, повантажили чемодани й шкiру, замотану в рядюгу, вскочили самi – рвонули учвал.

Як од’iхали з добрий десяток кiлометрiв, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бiк шляху, чи не чутно погонi. Заспокоiвся, скочив додолу. За ним злiз i Жорка, стягнув зовсiм уже обмерлого нiмця, одвiв його вбiк i акуратно зарiзав. Одсiк йому голову й пальцi, поскладав до мiшка…

Аж тепер зрозумiла Тетяна, що було в мiшку й що робив за клунею Жорка.

iй стало аж млосно, вона аж за стiну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:

– Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкiру, давай золото з рота!..

– Замовчи! – простогнала Тетяна: ii вже канудило.

Пiсля того не могла на Жорку й дивитися.

Якось, пiдстерiгши, коли Йван був у доброму настроi i вони лишилися у хатi удвох, обережно спитала:

– Що ви далi збираетесь робити, Іване?

– Воювати, – вiдповiв коротко Йван.