Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Виглянув у дверi, чи нiхто не пiдслуховуе, зашепотiв:

– Слушай, ти знаеш, що вiн привiз?

І став розповiдати.

Вони заiхали далеко, кiлометрiв за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: об’iжджали прямо по цiлинi. Аж пiд вечiр Іван наказав зупинитися: «Отут i заночуемо, бо сьогоднi вже пiзно».

Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кiлька машин.

Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пiшов у той бiк. Повернувся, як уже зовсiм стемнiло.

«Ну?» – запитав його Жора. «Там, де треба», – вiдповiв коротко Йван.

«Далеко?» – «Кiлометр». – «Коней тут лишимо?» – «А де ж?»

Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропiв – завiвся, мов трактор, i то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: «Перевернися, занудо: нiмцi почують!» – «Що? Га?..» – зривався Пилип. І знову – хр-р-р! – поiхав!..

Чи то вiд хропiння Пилипового, чи вiд очiкування того, що мало статися вранцi, Ашот мало й спав. Весь аж тремтiв, тiльки не вiд холоду – од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою…

Потiм мiцно заснув.

Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: «Пiдйом!»

Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби трiщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову пiджак, поки Йван, тихо лаючись, пiддiв його чоботом. Аж тодi Пилип одiрвав од землi голову, очманiло спитав: «Хiба уже ранок?»

Швидко розвиднювалося. В балцi збирався туман, вiн наче стiкав звiдусiль i невдовзi накрив iх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснiдати, бо хто його зна, коли доведеться iсти, i вони мовчки поснiдали холодним м’ясом та хлiбом.

«Ну, пiшли! – скомандував потiм Іван. І до Пилипа: – А ти лишайся тут. Як сонце зiйде, впряжи коней i будь напоготовi. Як свисну – коти зразу ж до нас. Чуеш?» – «Та чую, не первина», – буркнув Пилип.

Дорога й справдi була не далi, нiж за кiлометр. Іван привiв iх на пагорб, зарослий густим бур’яном. Встановив кулемет, прицiлився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: «Отут i чекатимемо».

Ждали довго, весь ранок i добрi пiвдня. Мимо проiжджали то пiдводи, то поодинокi вантажнi машини, але Йван iх не чiпав: виглядав цiннiшу здобич. І таки дiждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очi: вiн уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.

«Цю вiзьмемо?» – спитав тихо Жора.

«Цю», – вiдповiв йому Йван. І одразу ж дав чергу.