Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Тетяна довго не могла заснути: все здавалося, що хтось ходить попiд хатою. А ще наче фаетон стукотить. І конi тупочуть.

Дiждалися iх аж на третiй день, пiсля обiду. Приiхали натомленi, але веселi: особливо Жора та Йван. Пилип, той завжди мов щойно зi сну. Ашот же якийсь аж наляканий: мовчки помагав розпрягати коней.

– Галю, держи!

Іван, зiскочивши на землю, дiставав чемодани. Великi, з жовтоi шкiри, обтягненi ремiнням, в сяючих бляшках i пряжках – Тетяна таких i не бачила. Один… другий… третiй…

– Неси прямо до хати… Там розберемося… А ви чого? – до Тетяни.

 – Берiть, помагайте!

Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме дiставали якийсь довгий сувiй, у рядюгу замотаний.

– Сам донесеш? – спитав Івана.

– Донесу.

Іван присiв, завдав сувiй на плече. Пригинаючись, понiс до комори.

– Галю, одмикай!

Галя побiгла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, вiн знову полiз на фаетон, дiстав з-пiд сидiння мiшок. Мiшок весь був рудий, аж запечений, важкий млосний дух так i вдарив Тетянi в обличчя.

Все ще посвистуючи, Жора зiскочив на землю, пiшов прямо до хати, несучи мiшок трохи на вiддалi, щоб не забруднитися.

– Ти що, зовсiм ненормальний?.. – перейняв його Йван. – Неси за клуню!

– А плоскогубцi?

– Зараз винесу. А в хатi не смiй!

Пiшов до хати, винiс обценьки.

– Інструмент! – вигукнув Жора. Повертiв у руках, пiшов за клуню.

Іван зняв iще один чемодан, маленький, плескатий:

– Цей нате вам.

Та не впустiть!

Згодом усi зiйшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клунi ще веселiший, а Пилип ожив лише тодi, як побачив на столi паруючу страву.

Їли багато й жадiбно: проголодалися. Жора був заiкнувся про чарку, але Іван не дозволив: потiм, як з усiм покiнчать. Чемодани стояли тут же, коло лави, рядком. Поiвши, Іван наказав:

– Хлопцi, ану на горище! Та пулiмйот захопiть iз собою!.. Стежте за дорогою, поки покличу… А ви, – до жiнок, – походiть по хазяйству… Нам тут треба про дещо пораiтись…

– Пораiтись! – фиркнула, вийшовши з хати, Галя.

 – Барахло, що в чемоданах, дiлитимуть!

Тетяна одразу ж згадала мiшок i обценьки.

– А нечистий iх знае! – вiдповiла Галя зовсiм уже сердито. – Хiба ж вони скажуть?

Сходили, однак, за клуню. Побачили прим’яту траву, слiди засохлоi кровi. Нi мiшка, нi того, що було в ньому, не знайшли.

Розповiв усе Ашот. Другого дня, зайшовши за Тетяною в корiвник.