Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Сiли удвох на м’яке високе сидiння, а попереду, на передковi, Ашот i Пилип, який щосили вiжки натягував: застоянi конi так i рвали з мiсця.

– Паняй!

Пилип попустив вiжки, конi одразу ж рвонули, аж усi похитнулися, винесли фаетон за двiр, мов пiр’iну. Івась кинувся слiдом: зачиняти ворота. Весь ранок смикав матiр за рукав, тихенько просився, щоб узяли i його, поки Тетяна пообiцяла вгостити вiником:

– Я тебе навоюю!

Насупився, тепер на матiр i не гляне. Куди ж там: горе отаке! Довго стояв у воротях, дивився заздрiсно вслiд.

Пiдiйшов потiм до матерi (вирiшив-таки пересердитись), улесливо заглянув у очi:

– Ma, можна, я на горище полiзу?

– Там ще тебе не хватало! – озвалася Тетяна сердито: була переконана, що все горище нашпиговане зброею. – Спробуй тiльки залiзти, я не знаю, що з тобою й зроблю!

Івась знову розсердився на матiр. Забився в куток, надувся, як сич: лишився, нещасний, без зброi!

– Та вони всi однаковi! – втiшала Галя Тетяну. – У мене он брат: самопалом замалим очi не вибив! Як стрельнув, то шротом так лоба i всiяв.

І думаете – покаявся?.. Тато iз нього сiм шкур спустили, а вiн знов за свое. Отак i воювали, поки не вирiс…

Галя вже несла до печi солому – зiбралася прати. «Поки тi чорти по головi не товчуться!» Всунула три чавуни величезнi, щоб закипiло. Тетяна взялася iй помагати. Й Івасевi робота знайшлася: од колодязя воду носити.

– На, воюй ось iз вiдрами!

Кривився, але носив.

Впоравшись iз пранням, iсти варили.

Потiм годували худобу. Потiм вичищали в корiвнику. Почистили й саж: з-пiд льох, що ледь ворушилися. («Каже: продамо, – лаялася Галя. – А де той у чорта зараз базар?!») Роботи вистачало, аби охота була. Тетяна й незчулася, як день збiг до вечора: склала руки, коли вже зовсiм потемнiшало.

Вечеряли втрьох: притихлi, натомленi, мимоволi прислухалися: iдуть? не iдуть? Й тривога потихеньку заповзала у душу: дуже ж бо моторошно було зараз на хуторi! Бо що вони, двi жiнки й дитина, робитимуть, як до них лихий хто увалиться?

І як вона, Галя, лишалась одна?

– І вам не страшно ото?

– Страшно, – признавалася Галя.

 – Тiльки куди маю дiватись?

І справдi – куди? От i iй, Тетянi, куди дiватися з дитиною? Свiт, здаеться, широкий, а в ньому – лише глухi закутки. Ускочиш – не виберешся.

– Ну, давайте вже спати, – позiхнула Галя: засидiлися за столом замалим не до пiвночi. – Сьогоднi вже нe повернуться. Видать, в далекi краi покотили.