Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

А пiд планочкою – гнiздо для лампи. «Як тiльки дiстанеш, так одразу ж i сховай у колодку, – повчав Євген. – Бо попадешся iз лампою – нiмцi з тебе шкуру здеруть!»

«Хай деруть, у мене е запасна», – засмiявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! «Та колодок купи пар десяток, – продовжував перераховувати Євген. – Розмiрiв рiзних». – Хоч про колодки Євген мiг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потiм всi покласти до гурту.

– Про гас нагадай, – додала Катря.

 – І про сiль.

– Та купи солi, бензину, – повторюе покiрно Євген. – Тiльки добре заткни, щоб не розлив. – Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що ii Грицько теж мав за борошно вимiняти. Бо сiрникiв лишилося пiвкоробки, Катря над ними трясеться, пiд подушку од Євгена ховае: тож i чекай – смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печi. – Іще перевiриш, щоб запальничка добре горiла… Ага, ледь не забув: камiнцiв до неi з десяток… Не забудеш?

– Запомню.

– Та стережися, щоб не обiкрали! – Це вже Катря. – Там же злодiй на злодiевi, як тi люди в мiстi й живуть!

– Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо, – перебив Катрю Євген. – Додому ще заскочиш?

– А нащо? Що я, крику не чув? – Бо мати хоч i одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татовi дiсталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвiтi!

– Довiдка де?

– Осьо, в кишенi.

– Гляди, не посiй. Бо тодi точно посадять.

– Не посiю. – Довiдка не просто в кишенi, а ще й булавкою пришпилена, щоб не випала.

І Гриць, до брата йдучи, лап-лап себе по пiджаковi: на мiсцi? На мiсцi…

Посидiли, встали.

– Ну, щасливо, – подав руку Євген. – Нi пуху тобi нi пера!

Стояли, подiбнi один до одного, мов днi краплi води, тiльки обличчя Євгенове передчасними зморшками посiчене, особливо на лобi, ще й чуприна, пишна недавно, порiдшала. Не те що порiдшала, а якось наче посiклася; в Гринька ж обличчя – мов яблуко: приходькiвська нев’януча кров.

І очi од тата: безжурнi, веселi, мов усе нам за iграшку, що б там не сталося. Подивилася на них Катря, на Євгенову ногу обрубану, й одразу ж у сльози.

Ну, тепер не скоро розгодиниться. І Грицько, який страх не любив жiночих нюнь, попрощався та пошвидше iз хати.

Вийшов за рiдне село, пiднявся на пагорб, i свiт йому здався безмежним. І не було в тому свiтi нi злоби, нi страху – тiльки радiсне очiкування чогось незвичайного.