Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Тi сидять, тi лежать, тi куняють, а тi про щось мiж собою шепочуть – i всi страждають од жари, од задухи, од спраги. В Грицька у самого губи одразу пошерхли, хоч вiн щойно сюди втрапив, а як ото iм? Що сидять, мабуть, не одну вже годину? І душогубки не треба!

Побачив жiнку, вже лiтню, геть зовсiм сиву, в мiське вбрану. Сидiла якась аж байдужа до всього, в щось свое замислена глибоко: видать, не вперше вже, звикла. Хотiв спитати, чи не з Харкова, та не наважився.

Побачив молодицю у великiй хустцi картатiй, з немовлям на руках.

Одвернувшись до стiнки, молодиця годувала дитину.

Парубiйка побачив: лежав посерединi вагона на спинi, розкинувши ноги в подраних черевиках, i спав. А обличчя геть мокре од поту.

Іще двох жiнок: схилившись одна до одноi, торкаючись майже лобами, про щось перемовлялися стиха. «А я iй кажу… А вiн менi каже…» – доносився ледь чутний шепiт одноi. А друга головою покивувала i все примовляла: «Отож… Отож…»

І зовсiм уже чудернацьку постать роздивився Грицько: в сiрiй рясi, у високому капелюсi з обчикриженими крисами, увiшаний весь образками, хрестами обшитий, – з-пiд високого того капелюха стирчить гострий нiс, витикаеться гостренька борiдка, а губи весь час ворушаться, мов у молитвi беззвучнiй.

І поруч – два клумаки, чимось набитi. Пiп не пiп, монах не монах, Грицько не знав, якi вони й на вигляд, тим бiльше що в них, у Тарасiвцi, церкви нiколи не було, а в навколишнiх селах позакривали ще в тридцятому роцi.

А за ним – молоденька геть дiвчина, чи й не однолiток Грицьковi: ця iде, мабуть, уперше, бо стискае он вузлик, наче його ось-ось почнуть вiдбирати, а обличчя застигло – налякане. Грицько довго ii роздивлявся, i дiвчина вiдчула його погляд: ворухнула неспокiйно плечима, вузлик пiдтягнула аж до грудей. І вiн одразу ж згадав про власний сидiр, що все ще був за плечима…

А жарить, а парить – спасу немае! Вже аж очi щипае од поту солоного… Витирай не витирай, толк один: заливае, i все.

Та коли ж вони рушать?..

А тут iще дитина, ота, що на руках у молодицi: пхинькае, зриваеться на крик. Теж, мабуть, розпарило. Молодиця вже й чукикае ii, й соску до рота дае – не помагае нiчого.

– І нащо ото дiтей iз собою тягати!

– А ви не були дитиною?

– Був, та не такою…

– О Господи, хоть би iхало швидше! Сил уже бiльше немае!

Голоси, голоси – шепiт так i стелеться по всьому вагону, липне до вух, мов павутиння.