Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Оце? – Дядько зважив на долонi лампу, вирiшуючи, мабуть, продавати чи нi. – Та якщо дадуть добру цiну, то, може, й продам.

– А що ви за неi хочете?

– А що в тебе е?

– Та борошно.

При згадцi про борошно в дядька зблиснули очi. Вiн ще раз зважив на руцi лампу, прицiливсь на сидiр:

– Давай кiлограм!

Грицько не став торгуватися: розв’язав поспiхом сидора дiстав кульок. Ухопив лампу й подалi од дядька: щоб iще хто не вчепився, не став допитуватись, нащо йому лампа.

Тепер лишалося купити замовлене Євгеном i Катрею.

Ну, це вже простiше.

Повеселiлий, Грицько знову попхався помiж рядiв, видивляючись колодки та запальничку.

І тут у звичайний гул базарний, у людськi голоси нагло ввiрвався повий звук. Так, наче щось розкололося. Люди, якi були довкола Грицька, одразу ж завмерли, хто як стояв, тиша, незвична й моторошна, запала над морем голiв, повернутими в бiк вулицi. Тим знову щось трiснуло, залилися гавкотнею собаки…

– Облава! – закричав якийсь чоловiк, i всi, що стояли довкола Грицька, кинулися врозтiч.

Бiгли прямо по крамовi, що лежав на землi, штовхаючись, збиваючи одне одного з нiг, i якась жiнка iз збитою на плечi хусткою, з перекошеним од жаху обличчям уже закричала пронизливо:

– Ой, пустiть! Ой, пустiть! – наче ii хтось тримав.

Грицько теж побiг – за всiма. Йому одразу ж оддавили ногу, садонули чимось твердим i гострим у бiк, аж в очах потемнiло, та вiн навiть не обернувся: притискаючи клунок, мчав, уже нiчого перед собою й не бачачи, аж поки налетiв на рундук.

Якийсь хлопчик пробiг мало не пiд ногами в Грицька, прошмигнув у вузький хiд помiж рундуками, i Грицько, гнаний страхом, полiз слiдом за ним.

І вперся в паркан. Високий, глухий, з гострими вгорi шпичаками.

Хлопця нiде не було, вiн наче провалився крiзь землю. Грицько хотiв був повернути назад, але тут бабахнуло вже поруч, майже над головою, i вiн аж присiв.

– О, ще один доброволець! – пролунав веселий голос.

Грицько ще дужче зiщулився.

Вiн аж очi заплющив: у надii, що його не помiтять.

– Ану вилазь!

Грицько не поворухнувся.

– Що там, Федоре? – пролунав iнший голос.

– Та ось – залiз, як слимак!

– А ти його висмикни!

Позаду зашурхотiло, засопiло: хтось пробирався до Грицька.

– Вмерло од страху, чи що? – запитало над головою. Ухопило за комiр, потягнуло, аж затрiщала матерiя, виволокло Грицька, який продовжував упиратися, з вузького проходу.

– Дiстав?

– Та дiстав.