Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Послухати добродiя, так вони, оцi всi хлопцi й дiвчата, повиннi руки цiлувати полiцаям, якi iх похапали на отому базаровi та й пригнали сюди, до широких ворiт, що вели прямо в рай.

– Вам випала щаслива доля: першими прилучитися до передовоi европейськоi культури! – аж захлинався добродiй. – Всi ви там пройдете велику школу й повернетесь до вiдродженоi нашоi краiни, звiльненоi доблесними нiмецькими вiйськами од бiльшовицького ярма, щоб будувати нове, щасливе життя. Я заздрю вам, панове, – тiй щасливiй нагодi, що випадае лише раз у життi!.

.

– То й iдь замiсть нас! – буркнув хлопець, що сидiв поруч з Грицьком.

Добродiй так i не сказав, що хтось може вертатися додому. Натомiсть повiдомив, що всi мають пройти медогляд, перед тим як iх повезуть до Нiмеччини.

– Бажаю вам, панове, щасливоi дороги!

Розцвiв у посмiшцi, помахав ручками, замалим не пурхаючи, пiшов iз помосту.

А замiсть нього появився вже полiцай: цей не усмiхався, не пробував обiйняти весь зал – дивився спiдлоба.

– Так от: дiвчата – вон в отi дверi, – показав рукою лiворуч.

 – А хлопцi – вон у тi. – Почекав кiлька хвилин, бо нiхто й не ворухнувся. – Ви що, поглухли?! Ану починайте з першого ряду!

Почали, бо куди ж мали дiватися? Зникали у дверях: однi йшли аж згорбленi, iншi вiдчайдушно – ех, була не була! – Грицько ж запитав у сусiда зовсiм уже розгублено:

– І менi треба йти?

– Нi, ти почекай особистого запрошення! – вiдповiв глузливо сусiд. Звiвся, приплеснув картузик, що ледь тримався на непокiрнiй чупринi, сам до себе сказав: – Пiшли, Сашо?

– Я Грицько, – не зрозумiв його Гриць.

Вiн теж звiвся, боячись одстати од сусiда: все ж якийсь знайомий.

– Ти що: й справдi намаханий? – оглянувся на нього сусiд.

Грицько навiть не образився: наступаючи майже на п’яти, пiшов за Сашком.

Так разом i пропхнулися в дверi, для хлопцiв призначених.

– Сюди! – сказав iм полiцай, що стояв у коридорi.

Зайшли ще в однi дверi, до великоi кiмнати. Тут, прямо на пiдлозi, лежав купками одяг, а бiля ще одних, навпроти, дверей застигло кiлька голих постатей.

– Роздягайтесь!

– Зовсiм? – аж злякався Грицько.

– Нi, тiльки до шкiри! – реготнув полiцай.

Грицько одiйшов у найдальший куток, став роздягатися. Сидора поклав на спiд, прикрив старанно одягом, щоб не було помiтно. Шкiра одразу ж покрилася дрiбненькими прищиками, не стiльки од холоду, скiльки од сорому, зiгнувшись, щоб не так було видно, вiн побiг до дверей, де вже стояв голий, у чому мати родила, Сашко.