Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Дверi одчинилися, вийшло кiлька хлопцiв: у кожного на шиi телiпалася бирка з номером.

– Забрали? – поцiкавився Сашко.

Хлопцi не вiдповiли: пригнiчено пiшли до одягу.

– Слiдуючий! – гукнуло з-за дверей.

Ця, мов iще бiльша, кiмната була вся заставлена столами. І за кожним – постать у бiлому. Хлопцiв спершу погнали праворуч, де стояли медичнi ваги, вони так i йшли табунцем, голi, нещадно освiтленi сонцем, ховаючись один за одного, i дядько, який стояв при вагах, теж у бiлiм халатi, з рукавами засуканими, мов у рiзника, став кричати на них, щоб не перлись гуртом.

– Як барани, прости мене Господи! – Вибирав поглядом, тицяв товстим пальцем у груди: – Ти!.. Тепер ти… Та не топчись – не в конюшнi! Стiй смирно!

Став на ваги i Грицько. Дядько посовав гирками, голосно крикнув:

– Шiстдесят сiм! Добрий бичок! – І ляснув Грицька по згорбленiй спинi.

Потiм Грицько переходив од столу до столу i його вислуховували, стукали молотком по колiнi, заглядали, мов коневi, до рота. Врештi вiн опинився перед найбiльшим столом, що за ним сидiв якийсь поважний нiмець у мундирi, з накинутим наопаш халатом, а поруч – молодесенька жiночка з нiжним, як у дитини, обличчям i такими довгими вiями, що аж вiтер iшов, коли вона ними зблимувала.

Грицько ii як побачив, так до столу й полiз – грiшне тiло прикрити, i нiмець враз заджеджиркав, махнув сердито рукою.

– Одiйди! – переклала дамочка: дивилася на голого Грицька i хоча б тодi зблимувала. – Не налазь!

Грицько одклеiвся од столу, прикрився долонями.

Нiмець знову проджеркотiв щось сердито, i дамочка наказала опустити руки.

– А ви не дивiться! – буркнув Грицько, ще мiцнiше притискаючи долонi. Дамочка всмiхнулася, не зводячи безсоромних очей iз Грицька, щось прощебетала до нiмця, той муркнув, але не став бiльше вимагати, щоб Грицько розтулився.

Натомiсть запитав, i дамочка ж переклала:

– Фах маеш?

– Що? – не зрозумiв Грицько.

– Ким працював?

– Я iз села…

Дамочка повернулась до нiмця, той щось коротко буркнув. Взяв листок, на якому всi отi люди у бiлому записували щось про Грицька, черконув по ньому пером.

– Можеш iти, – сказала дамочка, й Грицько, все ще не одриваючи рук, пiшов до дверей. Тут, уже в дверях, його перехопив ще один чолов’яга в халатi: повiсив па шию бирку з номером.

– Не загуби! – попередив. – Це тобi документ, поки й до Нiмеччини довезуть.

Грицько проскочив у дверi, кинувся притьмом зодягатися. Все нiяк не мiг поцiлити погою в холошу: його аж тiпало.