Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Ночували тут же, тiльки хлопцiв оддiлили од дiвчат («Щоб не наробили дiтей!» – заiржав полiцай). І Грицько вже уночi, коли всi спали, обережно розв’язав торбу, намацав лампу, шевську колодку i великим гвiздком, що його висмикнув iще вдень, пiдважив планочку. Вклав у видовбане Євгеном гнiздечко лампу, припасував планочку в колодцi на мiсце, сховав у клумак i аж тепер трохи заспокоiвся: весь день боявся, що хтось полiзе до сидора. А Грицько – кров iз носа! – мусив принести лампу додому: про себе вже вирiшив, що Нiмеччина його не побачить.

Йому нiяк не можна iхати до Нiмеччини. Хай вона iм западеться, ота фашистська Нiмеччина!.. Грицько втече по дорозi… Як, не знав ще й сам, але що втече – був переконаний…

З думкою про втечу й заснув.

Проснувся за сiльською звичкою рано – ледь починало свiтати. Звiвся, оглянувся.

Довкола лежали скоцюрбленi постатi, i сон в усiх, мабуть, був дуже неспокiйний, тривожний, бо хто стогнав, хто ворушився, а хто бурмотiв. У великому примiщеннi з голими, обдертими стiнами було так похмуро й незатишно, що в Грицька аж стиснулося в грудях.

А тут вiн iще пригадав рiдну хату, i братiв, i батька, i матiр, i йому так захотiлося додому, так захотiлось…

Глянув на дверi – вони були трохи прочиненi. Тодi вiн обережно звiвся, щоб не потривожити сонних, пiдняв клумак, пiшов до дверей, переступаючи по пiдлозi тiла.

За дверима, в довжелезному коридорi, нiкого не було. Лише мерехтiли лампочки високо пiд стелею. Постояв, рушив сторожко далi…

Коридор круто вигинався лiворуч, а там були вже величезнi дверi, що вели надвiр: Грицько iх запам’ятав iще вчора.

Пiдiйшов навшпиньки, прислухався: по той бiк наче нiкого не було. Вiдчуваючи, як серце стукотить аж пiд горлом, узявся за масивну бронзову ручку, натиснув донизу. Ручка виснула, мов iй зуба зламали, Грицько так i обмер, а по той бiк почувся якийсь рух. Дверi стали одчинятися, одчинятися вже самi собою – в свiтлому прорiзi виросла чорна постать полiцая.

– Яка тут нечиста сила товчеться?

– Менi, дядьку, до вiтру, – знайшовся Грицько.

– А ти що, до ранку почекати не можеш?

– Так уже й свiтае!.. Пустiть, дядечку, бо терпiти несила! – скривився, от-от заплаче Грицько.

– Бiжи, тiки недовго розсиджуйся! – змилостивився полiцай. – Бо менi скоро змiнятися.

Грицько, поки полiцай не роздумав, – у двiр, побiг за будинок. Знайшов ту споруду, до якоi просився, зайшов, хоч i не дуже хотiлося: здавалося, що полiцай дивиться в спину. Сторожко виглянув потiм: нiкого не видно.