Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Заходити з ним у село, йти до управи, мимо зачаених дворiв, насторожених хат, де кожна шибка свiтить у спину пiдозрiло та недовiрливо. Одкривати стiл, дiставати списки всiх тарасiвцiв, бо Гайдуковi, бач, з ходу запекло дiзнатися, скiльки можна уже завтра вигнати на панщину.

– Щоб у селi й душi живоi не лишилося!

– А хворi?

– Вилiкуемо! – І Васильович, глянувши на холодне й нещадне Гайдукове обличчя, про себе подумав: «Цей вилiкуе! Такi лiки припише, що й мертвого на ноги поставить!» Насупився, став перераховувати: хто працездатний, хто – нi.

Гайдук, дiставши блокнот, занотовував. Часто цiкавився:

– Погрiбний, це той, що бiля ставу живе?

– Той самий.

– Теж був у активi?

– Який там iз нього актив! – махав рукою Васильович. – За старшого куди пошлють.

– А хто тодi у нас поле одрiзав?

– Погрiбний?! – перепитував Приходько з таким щирим здивуванням, що й Гайдука уже брав сумнiв: Погрiбного вiн бачив у лиху ту годину чи не Погрiбного? – Та куди йому мiряти, як вiн двох пальцiв на своiй руцi полiчити не годен!

– А цей? – дiйшовши до комiрника, запитав Гайдук.

 – Теж не ходив? Не розкуркулював?

– Цей розкуркулював, – Приходьковi комiрника не жалко нiскiлечки – лайно людина! – Цей i мене розкуркулював – за Івасютами вслiд. Тiльки його тепер голими руками не вiзьмеш…

– Що вiн за цяця?

– Цяця не цяця, а в активiстах нiмецьких. Стараеться, аж спина трiщить.

– Грiхи замолюе?

– Та може, i так.

– А це – теж нiмецький активiст?

– Глекуха? Та цей з колиски – нi риба нi м’ясо.

Куди вiтер повiе, туди й нахилиться. Як трава, прости Господи…

Потiм, коли покiнчили зi списками, Гайдук поцiкавився, скiльки лишилося коней, чи взятi на облiк. Дiзнавшись, що не так i багато: на чотири пiдводи од сили – жорстко сказав:

– Впрягайте корiв! На спинах хай носять, а щоб уся цегла за тиждень на подвiр’i була! Чули, що казав комендант?

– Та не позакладало, – скривився Васильович.

– Тож завтра щоб було не менше десятка пiдвiд!

Приходько сам розумiв, що одними кiньми не впораються.

Тож доведеться впрягати корiв. Це ж плачу буде та прокльонiв!..

– Все? – запитав Гайдук.

– Та начебто все… От тiльки людей сповiстити…

– Ну, то вже ваша справа, – Гайдук звiвся, потягнувсь, аж хруснуло в спинi.

– Ви що ж, у район? – запитав Приходько: була саме обiдня пора, але йому не хотiлося запрошувати до себе Гайдука.

– Який там район! – з досадою мовив Гайдук. Обличчя його враз стало понуре й сердите.