Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

 – Буду знайомитись iз полiцiею, подивлюся, хто на що здатний… Та вже й пiзно… Поки доберусь, зовсiм нiч буде.

«Кликати на обiд чи не кликати?» – вагався тим часом Васильович. З одного боку, варто було б запросити: приглянутися пильнiше, може, що й випитати. В однiй же упряжцi вiднинi, з дня у день, то й оступитись не диво. А з другого – не хотiлося, ох не хотiлось Васильовичу вести Гайдука до себе в хату! З Івасютою жодного разу не сидiв за обiднiм столом у власнiй оселi, на що вже той набивався.

Раз навiть приплуганився з пляшкою, це коли став пиячити, але й тодi Приходько спровадив iз дому. Не в спину виштовхав – послався на серце… А цього так не вирядиш, це тобi не Івасюта. Бач, на людину нашу й не схожий: так духом нiмецьким i тхне. Набрався по закордонах, забув, мабуть, як по-нашому й думати.

Цьому не скажеш, що я тут, може, старший. Бо я таки староста, а ти – начальник полiцii…

Приходька виручив, сам того не вiдаючи, комiрник. Почувши, що в управi сидить якийсь нiмець, не витримав, явився непрошений.

Причинив дверi сiнешнi, обережненько голову в щiлину просунув, сюди-туди оком цiкавим повiв. Кивнув у бiк кабiнету:

– Засiдають?

– Та засiдають, – вiдповiв посильний.

– А хто там, окрiм старости?

– Якийсь нiмець з району.

– Ага…

Комiрник бочком пролiз у щiлину, причинив обережненько дверi. Тихенько висякався, пригладив чуба, навшпиньках пiдiйшов до дверей, за якими були Приходько й гiсть iз району. Припав вухом, прислухався: мовби не лаялись.

Ну Боже поможи!..

Стукнув пальчиком раз, стукнув удруге:

– Мона? – І, виструнчившись, до Гайдука (упiзнав з першого погляду): – Голова сiльськоi общини з’явився по вашi указанiя!

– Оце ж вiн, наш голова! – з притамованим насмiхом мовив Васильович. Гайдук же пильно подивився на комiрника, потiм спитав:

– Не впiзнаеш?

– Та вродi той… – не знав комiрник, що зараз вигiднiше: упiзнати одразу чи трохи почекати. – Вродi десь i стрiчалися… Пам’ять, звиняйте, у мене: забувать став, як i звати…

– Хитра ж у тебе пам’ять! – усмiхнувся Гайдук.

 – А Гайдукiв пам’ятаеш?

– Гайдукiв? – Комiрник уже й не знав, що робити: узнавати чи й далi грати в забудька. – Та мов пам’ятаю…

– А як поле iм обрiзав, пам’ятаеш?.. Разом iз Ганжею…

– Я? – зовсiм iсусиком прикинувся той. – Це ви про мене?

– Про тебе, про тебе! – вишкiрився Гайдук, а комiрника аж морозом обсипало од того лиховiсного усмiху.