Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

 – Ти найбiльше тодi й старався: боявся, щоб, не доведи Господи, зайвого метра нам не лишити… І знаеш, що я тодi подумав про тебе?

Комiрник уже зовсiм онiмiв. Стояв нi живий нi мертвий.

– Подумав, що першим, кого повiшу, як наша вiзьме, будеш ти, – безжалiсно продовжував Гайдук. – Часте-ень-ко я на тебе в думках петельку сукав! – Гайдук ще раз усмiхнувся зовсiм уже обмерлому комiрниковi, послав до кишенi руку. У того вже й очi полiзли на лоба: ну зараз встрелить!.. Гайдук же натомiсть дiстав табакерку вийняв сигарету, постукав нею по кришцi (комiрник аж здригався щоразу).

 – Ото так, дорогий землемiре… Ви, бачте, думали, що навiки гору взяли, а воно вийшло пшик… Де тепер твоi бiльшовички – за Уралом? – Запалив, затягнувся, пахнув димом комiрниковi прямо межи очi – той боявся ними й зблимнути, потекли тiльки сльози. – Гаразд, живи поки що, користуйся тим, що я добрий… Тiльки гляди… Гляди менi!.. – А що «гляди»– i так було ясно.

– Та я… Та ми… – Голос знову повертався до комiрника, все на ньому аж ворушилося од щастя, що лишився живий.

 – Та що прикажете, я зараз!

– Спершу взуйся по-людському – обiрвав його безцеремонно Гайдук. Бо на комiрниковi й справдi були черевики, наче в старця позиченi: скупенький, вiн завжди всю взувачку доношував до дiрок у пiдошвах. Та й то: коли вже зовсiм розвалювалися, не викидав, а складав у коморi – ану ж пригодяться! Дехто казав, що уся його взувачка лежить, вiдколи вiн почав i взуватися. – Ти ж голова общини, а не якийсь голодранець.

– Зараз… Я зараз… – заметушився той.

 – Я ж, звиняйте, не знав. – Повернувся, щоб бiгти, але Гайдук зупинив:

– Гаразд, хай потiм. Тiльки щоб удруге я на тобi цього ошмаття не бачив!

– Та я ж, звиняйте, не нарошне! – виправдовувався комiрник. Дивився з такою вiдданiстю, що накажи зараз Гайдук стрибнути в найглибший колодязь – стрибне i не зблимне. – То якi, мо’, будуть указанiя?

– Указанiя? – Гайдук ще раз пильно змiряв комiрника, наче прикидаючи, чи можна давати йому якiсь вказiвки, потiм сказав: – Указанiя одержиш од старости… А поки що запрошуй нас на обiд.

Думаю, що з тебе належиться. Так чи не так?

– Пообiдати? Аякже, мона! – Комiрник заметушився так, мов накривав уже на стiл. – Жiнка там наготувала, та й пляшечка е. Я наче знав – приберiг.

– Що, пане старосто, приймемо запрошення? – зовсiм уже розвеселився Гайдук, – вiн таки, видно, проголодався з дороги. Васильович хотiв уже був погодитись, та враз пригадав Данька, його дутою вигнуту спину.