Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Дякую, ви вже якось там без мене…

– Чого так?

– Треба ж людей оповiстити: боюсь, що не встигну.

– Що ж, треба то й треба, – погодився одразу Гайдук. – А ми таки пообiдаемо. Ну, веди, показуй, як ти при новiй владi тут розкошуеш!

І комiрник, радий прислужитись, повiв. Цей не горбився, не ховав голову в плечi: дрiботiв поруч iз Гайдуком, заглядав вiддано в очi, на питання, як живеться, вiдповiдав, аж прицмокував:

– Та живемо – спасибi визволителям нашим!..

– Що, так хлiба багато? – допитувався глузливо Гайдук.

– Та не так щоб i багато…

– Чи салом уже й чоботи змазуете?

– Та й сальця не так щоб i дуже… Воно ж, спасибi властi новiй, свиней колоть заборонено.

– Заборонено, бо нiмецьким воякам теж треба щось iсти! – пояснив строго Гайдук. – Ви як хотiли: щоб нiмецька армiя кров за вас проливала, та ще нiчого й не iла?

– Та ми… Та останнiм шматочком!.. – Комiрник уже й не радий, що ляпнув про свинi. І, до власного двору добравшись, забiг наперед, одчинив перед гостем шановним хвiртку поширше: – Просю!.

. – І вже до дружини: – Жiнко! Зустрiчай-но гостей!

У хатi Гайдуковi ударило в нiс застояне прокисле повiтря: маленькi вiконця були намертво вмазанi в стiни, i всi запахи тут нагромаджувалися, вiдколи й оселилися люди. «Азiя! – як про чужу краiну, подумав бридливо Гайдук. – Учити та вчити!» Його дратував i важкий оцей дух, i пiл величезний, де спали господарi, й погано пiдметена долiвка, й бруднi миски на столi, що лишилися, напевне, пiсля снiданку, i жiнка комiрникова, не так жiнка, як одяг на нiй: всi снiданки, обiди, вечерi полишали на тому одязi слiд.

«Азiя! – подумав ще раз Гайдук. – Дикуни неотесанi!» А комiрник прибирав уже миски, витирав ганчiркою стiл, та поспiхом, та бiжка, мов на пожежу, а жiнка його дiставала iз скринi втиральник, спецiально для гостя, бо треба ж з дороги умитися.

Поки Гайдук умивався (вийшов надвiр, щоб не нюхати помийне вiдро), комiрник пiшов до комори – одрiзать сальця. Вiн тiльки так завжди i казав: «сальце», «м’ясце», «пшiнце» – бо до всього, що годилося в iжу, ставився з великою ласкою.

Одкрае хлiбця шматочок i довго його роздивляеться й нюхае перед тим, як укусити. Тож комiрник пiшов по сальце й довго провозився в коморi, бо все не мiг вирiшити, який шматок винести гостевi: цей чи оцей? Цей мов малуватий, гiсть ще може й образитись, а цей же такий товстий та опасистий, що в комiрника й рука на нього не може пiднятись.

Вибрав нарештi середненький, понiс побожно до хати.