Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

– Оце вже iз денця. – І одразу ж злякався, що Гайдук не повiрить. – Жiнко, давай-но порiж… Рiж увесь, нам для гостя такого нiчого не жаль!

Пили самогоночку – мiцний, мов iз вогню, первачок. Комiрник одразу ж сп’янiв, очi стали маснi та маленькi, мов зерня. Вiн розчулено заглядав Гайдуковi до рота, пригощав та припрошував:

– Кушайте, кушайте: нам для гостя нiчого нe жалько! Mo’, курочку зарiзати? Тiки ж вони всi на учотi…

Гайдук вiдповiдав, що курки не треба: слава Богу, наiвся. Од горiлки, од приемноi ситостi вiн подобрiшав, i навiть хата вже не здавалася такою брудною.

Дiстав сигарети, вгостив i господаря. Той курив, аж прицмокував:

– Та й цигарети ж! Що ж то значить – культура! – Хоч сигарета була пiсна, мов солома.

Потiм став обережно допитуватись, коли скiнчиться вiйна.

– Вiйна? – перепитав Гайдук. – А староста хiба нiчого не розповiдав?

– Та наче нiчого… Mo’, i казав що кому, тiки я, звиняйте, не чув.

– І людей не збирав? – продовжував цiкавитись Гайдук: позаминулого тижня, з приводу лiтнього наступу нiмцiв, в районi збирали всiх старост i начальникiв полiцii.

Читали лекцiю про подii на фронтi, наказували провести збори по селах.

– Та мов не збирав…

– «Мов», «мов»! – Аж розсердився Гайдук. – Ти прямо кажи: збирав чи нi?

– Та мов не збирав… А мо’, i збирав, тiльки я, звиняйте, не пам’ятаю. Пам’ять у мене…

Гайдук аж сплюнув з досади. Погасив недокурок, поглядом пошукав попiльничку, попiльнички, звiсно, не було. «Азiя!» Роздушив недокурок у тарiлцi, твердо сказав:

– Вiйнi скоро кiнець.

Нiмцi вже пiдходять до Волги. Вiзьмуть Сталiнград – iз бiльшовиками буде покiнчено.

– Дай Боже, дай Боже…

– Кiнець бiльшовичкам! – Гайдук звiвся, осмикнувши мундир. Зiрвався на рiвнi й комiрник. Жiнка його, почувши про кiнець вiйни, завмерла коло мисника. – Кiнець! – повторив, як припечатав, Гайдук.

– А як же, звиняйте, iз нами? – поцiкавився комiрник.

– З вами?.. З вами подивимося… Хто допомагатиме нiмецькiй владi, працюватиме чесно, того залишимо.

А решту – в табори! Або й на шибеницю.

Комiрник ще хотiв запитати, що нiмцi думають робити з землею – роздавати людям чи лишать у колгоспi, та побоявся: дуже ж бо строгий вид був у Гайдука.

– Ну, спасибi за хлiб-сiль – став прощатися Гайдук. – Пiду знайомитися з полiцаями. Скiльки iх там лишилося? – наче й не знав.

– Та одного ж, що не встерiг пулiмйота, наче повiсили – («Розстрiляли», – уточнив Гайдук).